Старостін Юрій:

Мені завжди шкода акторів, коли матеріал важкий. Драматургія в деяких місцях настільки складна і незрозуміла при всій повазі до Анатолія Крима. Дуже важка. Причому, коли вистава почалася — зразу було все ясно, я міг зразу все розказати про «Жіночу логіку», якої там, до речі, не було (це передбачено будь яким чоловіком). Назва, я думаю, не відповідає… Тому мої претензії до акторів умовні.

Щодо ролі Стаса (Олег Телятник), то скажу, що багато хто не справляється з тим як зіграти людину напідпитку. І це дійсно не так просто. І якраз із цим він не впорався. У першу чергу його підводила пластика. У ролі Наді (Олені Ластівці) вся перша дія була змальована однією фарбою, і трохи перегравала актриса (от така хороша…) А вже у другій дії все було точніше набагато. І знову про драматургію — Віктору (Миколі Зайнчківському) було дуже важко, і режисер йому не підказав, наприклад, тоді коли приходить Стас. І Віктор не знає, що робити. Дія ж має бути. А мені жаль актора, він симпатичний, так старався, і викликав симпатію у глядачів більше, ніж Стас. Але це вже претензії до режисури. А ось Марго (нар. Арт. України Тетяна Крижанівська) так – усе те, що написав автор, мені здається, актриса відтворила наскільки могла. Люська (Анастасія Бринько) – дівчинка трохи перегравала і це видно. Дуже сподобались Охоронці, хоча і мовчать (Олександр Приз, Валерій Кириченко, Геннадій Фоменко), але коли вони ще й взяли інструменти і заграли, то це тріо мене вразило приємно, і це було дуже щиро. Молодці.

А ось фінал без слів, і, може, тому що без слів, і оцей задум режисера прекрасний… Оцей фінал – це класно… Це танець-діалог без слів Наді та Стаса. Видно, що вони музичні, ритмічні і роблять це цікаво. Тут можна сказати і Браво режисеру і акторам. І тільки тут Стас викликав справжню симпатію.

Хочеться і сценографію теж похвалити Сергія Ридванецького. Для такої вистави вона дуже хороша, зручна, швидко трансформується, нікому не заважає. Завдяки їй ми разом із акторами швидко переходимо із однієї картини в іншу, не напружуючись одразу включаємо нашу фантазію і це цікаво.

Недін Лариса:

Я хочу привітати чернівчан і Чернівецький театр із початком фестивалю! Це грандіозне дійство і свято для міста! Приємно, що фестивальна афіша багатогранна, цікава: є і класичний репертуар, і сучасна драматургія. Щороку ми чекаємо якихось відкриттів і вони стаються щороку. Власне, як і розчарування. Оскільки сьогодні було відкриття, і ми практично не маємо з чим порівнювати, то хочеться привітати Черкаський колектив із тим, що вони розпочали цей «ланцюжок» феєричних вистав, які побачать чернівчани.

Що ж до вистави, то на мою думку колектив професійно набагато вище, ніж дає можливості сама п’єса. Дуже часто хотілося сказати драматургу «Не вірю!». Але, знову ж таки, це більше, мабуть, питання до п’єси, ніж до самої постановки. Це при тому, що Анатолій Крим – знакова постать в сучасній драматургії. Є багато його п’єс, які стали бестселерами, він популярний драматург. Але, як бачимо, не всі його п’єси рівноцінні. Я не знаю, звичайно, репертуарної політики театру,  — чому виникла потреба брати саме цю п’єсу?… А, можливо, як ми сьогодні бачили, що людям подобається оце. Знаєте, ми із театральних кіл люди, ми, мабуть, більш вимогливі, ми маємо більше претензій, ми більш скрупульозно придивляємося до театральних процесів, а театр, мабуть, орієнтується, і це теж правильно, на потреби і смаки публіки. Хоча не варто з публікою загравати. Але ми бачили, що сьогодні цю виставу прийняли тепло, що аплодували, актори були задоволені. Що я хочу відзначити позитивного – щороку я часто критично виступаю, що до культури сценічного мовлення. То я би хотіла сказати слова вдячності колективу, що у них висока культура сценічного мовлення. Не доводилося дослухатися, перепитувати, і разом з тим вони не кричали, вони не були штучними. Для мене це дуже і дуже позитивний момент тих процесів, які відбуваються в творчому колективі. Наскільки могла зробити цікавою постановку режисер Людмила Колосович, вона зробила, виходячи з того матеріалу, який був; наскільки могли актори привнести щось своє, дуже індивідуальне, вони зробили. Мені сподобалася артистка Анастасія Бринько, яка грала Люську. Я не знаю який її вік, у мене склалося враження, що можливо це ще або студентка, або вихованка студії. Тобто, я вірила, що на сцені є підліток, я вірила цьому. І, звичайно, народна артистка України Тетяна Крижанівська, вона майстер сцени, це безумовно, вона як по тонкому лезу, з одного боку тримає публіку, володарює над нею, але і не скочується до клоунади. Це дуже цінно, це можуть робити тільки справді майстри сцени.

Хочу подякувати всім, хто подарував свято чернівчанам, і сказати – приїздіть ще з новими роботами! Чернівці полюбили Черкаський театр.

Чорней Юрій:

Побачити Париж і…

Проблема не в тому, що театральна історія Анатолія Крима «Жіноча логіка», розказана черкащанами у перший день фестивалю «Золоті оплески Буковини» нереальна. Не тільки у житті, але, напевно, й серед наших знайомих чимало знайдеться невлаштованих людей – жінок і чоловіків, самотніх і не пристосованих до жорстких умов виживання у сучасному світі.

Те, що головна героїня якій, даруйте,  сорок із хвостиком, мати дорослих дітей, виявляється такою ж наївною і не практичною, немов сором’язливий підліток, теж, нехай і з натяжкою, уявити можна.  Звати її, звісно ж, «Надя» (артистка Олена Ластівка). «Дуже гарне ім’я», зауважує олігарх «Віктор» (артист Микола Зайнчківський) і заодно завидна партія на руку і серце «Наді», викликаючи у пам’яті репліку-відповідь «головне рідкісне» – коментар іншої героїні з радянського кіно-хіта «Іронія долі, або з Легкою парою».

Власне героїня Анатолія Крима, яку зовсім випадково звати так само, як і ленінградську вчительку, втілену у кіно Барбарою Брильською, теж обирає між турботливим, але прагматичним багатієм і алкоголіком-інтелектуалом «Стасом», колишнім інженером, що втратив роботу. (Акторська робота Олега Телятника). Нераціональний вибір партнера з-поміж двох претендентів на її руку, вочевидь, за задумом автора  мав би засвідчити вічну молодість її душі.

Але нехай і це буде! Врешті «Надя» сама визначає сценічне дійство як казку із дивним кінцем, а не реальну історію.  Попри всі умовності і натяжки проти життєвої правди вистава могла би стати історією про людську самотність і спробу її подолати, якби актори створили своїх героїв живими людьми, а не напхали стереотипами про те, як має виглядати романтична пані чи колишній інтелігент, який спився через складні життєві обставини. Прожили їхнє життя не за карикатурним, часом, кліше, створеним режисерською рукою Людмили Колосович, а так, як живуть і почувають  люди. Ті, яких з легкої руки класиків прийнято визначати маленькими.

Тільки таким реальним, живим людським історіям  хочеться вірити, а їхнім героям співчувати. Вони можуть бути смішними, але ніколи карикатурними. Інакше складно дві години зберігати інтригу у дії, фінал якої проглядається з перших сцен. Закохана жінка може поміняти Париж на тісну квартиру у панельці. Головне, аби її вибір виглядав переконливо, психологічно вмотивованим. Щось на кшталт, вона його за муки полюбила, а він її за співчуття до них. Натомість із цим – проблеми. Якщо зрозуміти, чим дещо дивакувата «Надя» сподобалася двом таким різним чоловікам з певно натяжкою ще можна, то що героїня Олени Ластівки знайшла у таких нехаризматичних героях як «Віктор» чи «Стас», якому «Надя», зовсім несподівано, звісно, віддає перевагу, глядач не бачить.

Єдиний виняток – акторська робота Тетяни Крижанівської,   яка  не тільки створила органічний і переконливий образ шахраюватої віщунки-цілительки «Марго» – подруги дитинства головної героїні, але й фактично забезпечила розвиток доволі банального дійства, надала історії бодай мінімального динамізму та вірогідності.  Найгучніші оплески глядача пролунали саме на її адресу.

Сергєєва Лариса:

Вітаю поціновувачів театрального мистецтва  зі стартом 14 Міжнародного фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини»!

Розпочинати фестиваль пощастило Черкаському  академічному обласному українському музично-драматичному театру ім. Т. Г. Шевченка з виставою «Жіноча логіка». Постановка заслуженої артистки України Людмили  Колосович. Мені би хотілось подякувати черкасцям за вибір матеріалу – комедії нашого земляка Анатолія Крима, на мою думку досить гарно адаптованої українською мовою.

Безперечно найяскравішим персонажем вистави є провидиця і цілителька Королева Марго у виконанні народної артистки України Тетяни Крижанівської.  Зрозуміло, що персонаж, за умови,  комедійний, але  при цьому і зіграний на високому професійному рівні. Після більшості реплік Королеви Марго  глядацька зала вибухала сміхом. На мій погляд, Тетяна –  реальна претендентка на одну з номінацій. На жаль, не можу зауважити подібного про всіх артистів Черкаського театру.  Вистава триває понад 2 з половиною години, це – вже ризик і часом відчувалося втрачання динаміки. Хоча більшість мізансцен не погано розіграні.

Мені сподобалось тріо з барабана та двох «духовиків». Вони додали антуражності та атмосферності виставі. Не переконана, що виправданим є нині модний вихід акторів в глядацьку залу, та ще й зі співом під гітару і збиранням грошей. Сценографія простенька, але мобільна. А загалом, вважаю  старт «Золотих оплесків» вдалим і бажаю глядачам нових приємних вражень.

Недін Лариса:

Другий день фестивалю. Фестиваль набирає обертів. Сьогодні чернівчан вражав Чернівецький театр імені Ольги Кобилянської. Я впевнена, що у місцян особливий пієтет до свого рідного театру. Його люблять і шанують. І протягом багатьох років я була свідком, що вони підтримують свій театр. І це дуже тішить. Це говорить про те, що в місті існує театральна культура. І цьому сприяє той процес, який відбувається всередині колективу, і ті пошуки, які ведуться у творчому колективі. І це дуже приємно і дуже тішить. Я завжди стверджую, так, столиця це епіцентр можливостей, інформації, але культура твориться на місцях. І роль обласних театрів переоцінити дуже важко. Тому що вони формують естетичні смаки, вони дотримуються традицій, примножують їх, вони вбирають в себе тенденції новітні, трансформують це і залишаються все одно обличчям того регіону, який представляють. Для мене саме фестиваль «Золоті оплески Буковини» є такою театральною лабораторією, тому що тут не бояться говорити правду, тут є здорова і хороша критика, тут рахуються з думкою членів журі. І мені дуже приємно, що і запрошені, і місцеві журналісти, чи представники театру, як актори, так і режисери, театрознавці, доходять якоїсь згоди, не є ворогами, і це дуже приємно. Це говорить про те, що ми виходимо на загально-український рівень, і вболіваємо за одну справу, творимо одну справу, це дуже приємно.

Про виставу «Скапен-штукар» Мольєра: завжди жалкую, коли береться дуже хороший драматургічний матеріал, який випробуваний часом, як хороший, настояний  коньяк. У цій драматургії є все, треба тільки зануритися в неї, і зібрати докупи всю свою майстерність для того, щоб довіритися драматургу і піти за ним. Так, заявлений жанр фарсу дуже багато що пояснює, але є елементи, які мене, скажімо, насторожили. На сьогодні однозначно для мене відбувся дует Арганта і Жеронта (Андрій Циганок і засл. арт. України В’ячеслав Стаханов). Мені хочеться їм сьогодні сказати «Браво!». Вірила їм до останнього. Вразило, як знайшовся у непередбаченій на сцені ситуації зі списом Андрій Циганок. Це говорить про те, що людина існувала не з боку в своїй ролі, а що він перевтілився і жив тими запропонованими обставинами, він перебував в конфлікті і через те він був органічним навіть в такій ситуації. Дует Леандр і Октав для мене не відбувся. Якщо, скажімо, я можу нагородити компліментами Григорія Руденка-Краєвського,  то у мене дуже багато запитань до Назарія Кавулича, з приводу гри якого мені дуже часто хотілося сказати «Не вірю», бо був гіпернаграш. Зербінетта та Гіацінта — мені їм хочеться сказати: дорогі, шановні, талановиті актриси (Марина Тимку, Сніжана Винарчук), (я бачила їх в інших виставах) у Мольєра це аристократки, вони не можуть бути дурними та розумово обмеженими. Мені було неприємно на це дивитися. Для мене не прозвучала тема циганська, адже одна з дівчат виховувалася у таборі. Тому мені дуже дивне таке потрактування цих ролей. А якщо ще й говорити в світлі проблем гендерної рівності, боротьби з сексизмом, то театр немає права змальовувати жінок примітивними, упослідженими. Мене це сьогодні настільки глибоко зачепило… тому в мене побажання до режисера, можливо, треба передивитися трактування саме цих ролей. Хлопці закохалися не в дурних дівчат, а в красунь, в розумних. І фарс, це не обов’язково скочуватися до примітивізму. Навпаки, ми в фарсі висміюємо щось, ми акцентуємо на чомусь, на вадах людського характеру, людського буття. Тому мені прикро, що саме таке от потрактування жіночих ролей. Кілька разів впродовж вистави я ловила себе на думці: а от якби Скапеном був би засл. арт. України Микола Гуменюк. я думаю, що це було б цікавіше. Чому? Скапен (Дмитро Леончик) він цікавий, він винахідливий, але дуже прагматичний. У Мольєра він любить і свого панича, він вірний і господарю, але його вчинки продиктовані тим, що він хоче допомогти закоханим.  На сцені у нього не було такого важливого елементу, що він теж в пошуку, що тут і зараз народжується його наступна витівка, його штука. Оцього народження тут і зараз – не було. Я наперед знала, що буде далі, не тому, що я знаю п’єсу, а тому що так трактував свою роль Дмитро Леончик. І дуже був цікавим Сільвестр (засл. арт. України Микола Гуменюк), органічним, часом, можливо, навіть непередбачуваним. І знаєте, я вбачаю дуже велику користь, коли на одну виставу роблять два, а то й три склади. Не тому що хтось кращий, а хтось гірший. По-перше, це дуже корисно для творчої трупи, бо є таке внутрішнє творче змагання, по-друге, ще є виробничі моменти. Але це завжди стимул тримати себе в формі, поновлювати театральні мазки для своєї ролі, оживлювати її, а не працювати трафаретно. І хочу зробити сьогодні комплімент Носіям. Вони не були штучними в цій виставі, вони не були для того, щоб масові сцени пожвавили виставу, щоб була якась ритміка, танці… Вони були доречними в цій виставі, тому мені сподобалася їхня присутність. І на загал про виставу: все ж таки при тих недоліках, які я перерахувала, я вважаю що ансамбль акторський у виставі відбувся. Так, є запитання до режисера. У мене взагалі є прохання до всіх режисерів, які приїздять на постановки як запрошені, щоб не ставилися до цих постановок як до та «А, ну я поставив, заробив там кошти, я все одно поїду там до себе, а тут вже як буде, так буде.» Мені хотілося б щоб режисери запрошені несли б стовідсоткову відповідальність за свою роботу і не кидали напризволяще свої вистави, час від часу їх переглядали, збирали до купи, вносили б якісь корективи, тому що все-таки робота режисера, який працює на стаціонарі завжди дуже відрізняється на краще від постановок режисерів запрошених. Тому й хочу, щоб передали режисеру цієї вистави пану Дмитру Гусакову, якого я шаную і поважаю як одного з цікавих сучасних режисерів, щоб, можливо, він час від часу переглядав цю виставу, тому що комедія це найважчий жанр і ця вистава потребує режисерського ока і репетицій для того, щоб вона не розвалювалась, а навпаки набирала обертів. І наостанок хочу сказати: довіряйте більше першоджерелу, бо у Мольєра є все.Якби зануритися у ті запропоновані обставини, які він запропонував, я думаю, що це було б цікавіше, ніж вистава-фарс. Але те, що це вистава, на яку будуть ходити глядачі – це однозначно, те, що вона на часі, це теж видно з усього, і те, що це хороша вистава, яка прикрашає афішу театру, для мене це теж однозначно. Просто, коли нам щось подобається, то завжди прагнемо ідеального результату. Тому хочеться, щоб театри не допускали навіть невеликого пониження професійної планки, а все було супер. І я вітаю колектив Чернівецького театру, бо це хороша вистава. І ми бачили як гарно її сприймав рідний глядач. Хай живе й процвітає фестиваль!!!

Чорней Юрій:

Що  б не казали про перевірену часом класику, але запропонувати глядачеві ХХІ століття п’єсу, створену для публіки століття XVII у будь-якому випадку ризик. Причому як для режисера, так і для акторів.  Саме таким, настояним навіть не роками, а у віках (!) матеріалом, є п’єса «Скапен-штукар» французького драматурга Мольєра, яку колектив Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської представив у другий день цьогорічного фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини».

Ставити на сучасній сцені для сучасного глядача перевірену трьома століттями історії п’єсу,  нібито, легше. Як-не-як матеріал відібраний смаком багатьох поколінь театралів, настояний часом. Водночас, завжди знайдуться незадоволені тим, як режисер і актори трактують добре відомий сюжет. За роки існування на сцені кожен якщо не бачив, то бодай чув щось про те, якими саме мають бути улюблені багатьма поколіннями персонажі.

Очевидно, що ситуація, в яку потрапляють герої Мольєра, далека від реалій сучасного життя. Водночас реалістичне потрактування сюжету можливе, але потребує значно більших зусиль і переробки. Можливо, через це  класичну комедію ситуацій, якою, вочевидь, є «Скапен-штукар», режисер Дмитро Гусаков вирішив потрактувати як фарс.  У разі невдачі комедійне видовисько  завжди можна виправдати жанровими особливостями.

Слід віддати належне режисерові, визначеної тональності дотримано у всьому: від заданої акторам манери гри – подекуди грубуватої,  виразно карикатурної; і аж до зовнішнього вигляду героїв комедії, яких режисер вбрав у перуки підкреслено неприродного кольору.  Усе для досягнення максимального комічного ефекту!  Тільки на початку й в кінці постановки, звертаючись до глядацької зали, головний витівник і рушій розвитку дійства Скапен (акторська робота Дмитра Леончика) на диво серйозний. Саме цей контраст налаштовує глядача на думки про вічне.

Вибудувавши у фарсовій тональності загальний малюнок всього дійства, постановник подбав про численні комічні вставки – своєрідні візуальні коментарі, які пояснюють-унаочнюють-доповнюють те, ще відбувається на сцені.  Задіяні у цих сценах актори (Ксенія Король, Петро Мегера, Вадим Глазнєв та ін.) аж ніяк не статисти. Вони  повноправні партнери героїв. Їхні витівки не тільки додають комічного ефекту всьому дійству, допомагають краще розкрити образи головних героїв.

Режисер не пошкодував сил і часу аби наділити кожного персонажа яскравими індивідуальними особливостями. Попри зовнішню подібність життєвих ситуацій у якій опинилися пари героїв:  закохані юнаки – Октав (актор Назар Кавулич) і Леандр (актор Григорій Руденко-Краєвський), їхні обраниці – Гіацінта (Сніжана Винарчук) і Зербінетта (Марина Тимку) та суворі батьки – Аргант (Андрій Циганок) і Жеронт (В’ячеслав Стаханов),  жоден із цих персонажів не подібний до іншого.

Яскраво виражена фарсова поведінка аж ніяк не робить їх однаковими. Інфантильний тюхтій Октав так само відрізняється від  шляхетного забіяки Леандра, як хитрий Аргант від самовдоволеного солдафона Жеронта. Так само неподібними між собою є жіночі образи. Значно складнішим для типологізації і розуміння є образ Скапена, який є найменш фарсовим. Чим продиктовані його вчинки? Звичайним сріблолюбством, зверхнім ставленням до дурнів, яких він легко обводить круг пальця, щирим бажанням допомогти закоханим? Чи без штукарства йому просто нудно жити?

Не заглиблюючись за браком часу і місця у розбір сильних і слабких сторін кожної акторської роботи, варто відзначити, що більшою (актори Андрій Циганок, В’ячеслав Стаханов, Дмитро Леончик, Микола Гоменюк, Григорій Руденко-Краєвський, Назар Каулич, ) чи меншою мірою актори створили яскраві, індивідуальні, незабутні  образи. Звісно у межах тих можливостей, які накладає на них обраний режисером жанр. На мій особистий смак, дещо м’якшого потрактування потребують головні жіночі персонажі. Можливо, це якраз той випадок, коли не варто досягати комічного ефекту  трохи грубуватими засобами.

Вдале музичне оформлення і сценографія з багатофункціональними будівельними піддонами, гарно оздобленими вигадливим візерунком, гармонійно доповнили загальну картину яскравого видовища.

Юрій Старостін:

Актори у цій виставі дуже старалися і це було відчутно. Жанр фарсу був витриманий абсолютно і до кінця. Мольєр дає все. І дає можливість додати щось своє режисерське, і акторам тут є можливість зімпровізувати, щоб потім це закріпити. Дуже добре, що є зв’язок із глядачами у залі, Мольєр це передбачав. Головна моя увага в цій виставі була звернена на придумки режисерські і додатки. Додатки і по тексту, якого немає у автора. Звичайно, так може бути. Але всі ці придумки і додатки мають бути непомітними для глядачів, вписуватися в контекст того, що ми бачимо, в дію. А тут воно інколи випирає. Наприклад: про діабет, — хіба є таке у Мольєра? Чи вийшов В’ячеслав Стаханов із бананом. Не зіграло це.  Хоча є вдалі і цікаві. Вони так вписалися, що і зразу не згадаю, — і це добре. Це усе претензії до режисера. Сцена «Що ти сказав моєму батькові», так ії назвемо: я багато бачив вистав про Скапена, і саме в цій сцені зажди був навіть не сміх, а регіт… Мольєр це дає, він все піднімає, а тут все на одному рівні і нема напруження цієї розмови. Це ж настільки смішно, а сьогодні в цій сцені глядачі жодного разу глядачі не посміхнулися. І я зрозумів чому. Треба ж було шпаги взяти, про які йдеться в тексті. Вони ж тоді при Мольєрі всі ходили зі шпагами, як сьогодні молодь ходить з мобільними телефонами. А без шпаг фізичної дії немає. Далі сцени пішли веселіше і актори старалися.

Коли були «живі» місця, і навіть колі з алебарди впала залізна частина, то Андрій Циганок придумав як вийти з цієї ситуації. Він просто молодець. Бо коли актор в матеріалі, він ніколи тоді не губиться. І глядачі ж тоді почали сміятися, реагуючи на таку імпровізацію актора.

Щодо Скапена (актора Дмитра Леончика): він працює цікаво, старається. Правда, його Скапен занадто самовпевнений, я б сказав, і не дуже добрий. Він навіть нагадав мені Хлестакова з «Ревізора». Він дуже самовпевнений. От мені було б цікаво подивитися який би був Скапен із засл. арт. України Миколи Гоменюка, який у цій виставі грав Сільвестра. Бо Скапен – він шахрай такий, але досвідчений. І дуже легко все сприймає Дмитро, і навіть коли знаходиться дочка Арганта, — у нього немає на це оцінки. І у сцені з батьком Леандра, коли він бив його палками, він повинен був спочатку його залякати дуже. А він цього жадібного батька не залякав, а зосередився на своїй помсті. Тому мені здається, що Скапен більш добрий, от як слуга у виконанні Миколи Гоменюка. Можливо б режисер їх двох поставив на цю роль Скапена і на роль Сільвестра, щоб вони мінялися ролями, це б їм допомогло.

Не раз глядачі аплодували і В’ячеславу Стаханову. Який грає Жеронта. Але до його текстів про галеру, над якими актор цікаво попрацював, можна було б додати більше руху, дії по всій сцені. Було б іще краще. Бо ми ж сприймаємо 90 відсотків інформації очима.

Дуже хороша сцена, коли Октав приходить, і не розуміє, що його одружує батько якраз із його коханою. Оці непорозуміння всіх, це точно як у Мольєра написано, і все класно, ніякої «відсебятіни» немає.

Художнє оформлення оригінальне (худ. Наталія Руденко-Краєвська). Воно свіже і дає можливість активно і легко його використовувати акторам. Допомагає акторам дуже, а не заважає.

Видно, як актори дуже старалися і дуже чітко виконували усі режисерські завдання. Хіба що,  Сільвестр трохи від себе додавав тексти, але це не дратувало. А фінал який хороший, бо у фіналі всі актори підтягнулися до того мольєрівського рівня комедійного напруження, і ми бачили як глядач аплодував жваво. І ці їх оплески були дуже щирі – «Золоті оплески Буковини».

Лариса Недін:

         Третій день нашого фестивалю. Надзвичайно тішить, що він набирає обертів і йде по висхідній лінії. Вистава Івано-Франківців дуже масова. У мене таке враження, що театр замахнувся на мюзикл бродвейського рівня. Дуже вдалий розподіл ролей у цій виставі. Приємно вразило сучасне, і в той же час делікатне аранжування музики Я. Барнича (диригент, аранжувальник Богдан Ткачук). І хоча дуже некоректно дозволив собі художній керівник театру відгукнутися по закінченні вистави про журі, хочу закинути пану Ростиславу Держипільському, що талановита людина не боїться журі, і якщо він професійний режисер, так як він себе позиціонує, то він не може не розуміти, що мистецтвом рухає критика. І якщо ця критика здорова, а не якась озлоблена, то треба бути мудрим і по-філософськи це сприймати, щось брати на озброєння, з чимось можна не погоджуватися, але цей фестиваль тому тримає такий рівень високий професійний, що в ньому є якраз журі, і є можливість правдиво почути оцінку тій роботі, яку колективи представляють на фестивалі. І якщо є за що хвалити, то чому не похвалити, якщо у «Гуцулці Ксені» підняли колосальний план фольклору, національної музики, національних традицій, то чому не сказати «Браво!» якщо театр заслуговує на це. Але професійний режисер не може не бачити, що у виставі навіть не два фінали, а значно більше. Мені здається, що це не є доречним. Якби виставу на півгодини скоротити, вона б від цього виграла б. За що хочеться нагородити компліментами – за дуже хороші акторські роботи. Чудовий дует Івана Синиці і Майкла Деделюка (Олексій Гнатковський і Павло Кільницький), хоча інколи Олексій Гнатковський дещо дозволяє собі зайвого, можливо і це уповільнює темпо-ритм вистави, можливо це затягує її, а можливо це таке рішення режисерське. Мені дуже сподобалася робота Мирослави Полатайко, яка грала роль Марічки. Я вже бачила в соціальних мережах цю сцену з нею. Як окремий естрадний номер вона викликала там багато «лайків» глядачів. Це надзвичайно колоритна акторка. Вона настільки природно існує на сцені, що навіть коли ми, люди професійні, розуміємо, що десь іде аж занадто в плюс, — воно органічно, публіка це сприймає, публіці це подобається. І разом з тим ти сидиш і віриш. От настільки це обдарована людина. А ще мені дуже сподобалася робота Сергія Лазановського, який грає роль Яро. Він настільки органічний і природний. Я розумію, що мікрофон дозволяє працювати десь на сцені навіть кінематографічними засобами, але актор має настільки сценічну чарівливість, що йому віриш, щоб він не робив. Упродовж всієї вистави він тримає перспективу ролі. Молодим акторам це дуже рідко вдається. Тому я би дуже хотіла сьогодні відзначити також і його роботу.  А ще скажу, що у виставі існує ансамбль, певний кураж, і їм самим подобається ця вистава. Але повторюся, що вистава б виграла якби її трішечки скоротити. А ще хочу повернутися до того, що я колись вже говорила, коли театр привозив виставу «Еней», — що існує проблема слова, і бачу, що вона залишається. Дуже багато кінцівок слів у акторів не чути, половина слів «ковтається», тим більше, що там, де мюзикл, там, де вокал, вимагається ще більш ретельніше ставитися до слова. Вистава є, вистава цікава, вистава феєрична, але і є над чим далі працювати. І не варто так вже болюче сприймати побажання, це всього лиш побажання. Якщо творча людина вважає, що вона геніальна, і їй немає куди розвиватися, мені здається, що ця людина просто закінчує своє існування в мистецтві. Тому Івано-Франківському колективу «Браво!», але треба вдосконалюватися, вдосконалюватися і вдосконалюватися.

Юрій Старостін:    

         Хочеться підкреслити і привітати режисера, бо я як людина, яка очолює кафедру, де є і хореографія, то ми нашим майбутнім режисерам балету говоримо, що головне у балетній постановці це кордебалет. Якщо його немає, то й немає вистави.  І от тут він був, бо ж це мюзикл. Ці хлопці і дівчата постійно гарно працюють на сцені, не втрачають свій темп. Весь час активно виконують задачу режисера і балетмейстера. Ніхто не випадав із дії. Дивився за кожним окремо. Ось, наприклад, звернув увагу на Тетяну Шавкову, весь час вона в цій дій, в цьому жанрі тримається, і пластична дуже. Молодці! Це хороша робота. І тому хочу поздоровити окремо хореографа-постановника

Дмитра Леку. Молодець! Його робота вписалася органічно, вона не була ніяким дивертисментом. Актори якось легко це роблять, він не переобтяжував їх якоюсь супертехнікою виконання, а з іншого боку є багато «підтримок», і вони роблять це нормально. Отже і балетмейстер і режисер тут попрацювали плідно. І сценографія теж не заважала, а допомагала. І придумки зі столами, їх обігрували вдало. Це важливо коли є швидка трансформація.  А зауважень у мене багато не буде, лише у деяких сценах падає темп за рахунок того, що затягнуто якось дійство. Можна це переглянути, бо це не така проблема, просто може якусь зайвину скоротити, а можна все це швидше грати. Шкода, що я не почув 90 відсотків слів коломийок. А задум класний тієї сцени. І коли щось чуєш, то дійсно смієшся. Хочеться ж чути! А глядачів це дратує, коли вони не чують текст. Дуже сподобалася мені Мирослава Полатайко – такий цікавий і своєрідний, яскравий характер у її Марічки. І, звичайно ж, молодці Олексій Гнатковський і Павло Кільницький, які грали Івана Синицю та Майкла Деделюка.  Взагалі не можна виділити когось, хто не справився зі своєю роботою. Хоча мені сподобався більше голос головної героїні Гуцулки Ксені (Валерія Мочарська), ніж її драматична гра. Вона була передбачувана, легка і зрозуміла, а голос, так, у цієї маленької дівчинки гарний і міцний. І в чудовому ансамблі досвідчені і молоді допомагали один одному. Хочу привітати цей театр і режисера з цією виставою, молодці. Хоча і пораджу трошки подумати і десь щось скоротити, а, може, просто підігнати темп, і щоб глядачі вкінці не  плуталися чи це вже фінал вистави.  Вітаю і бажаю успіхів цьому чудовому театру!

Юрій Чорней:

Третій день фестивалю. І перший аншлаг у залі, перші тривалі овації глядачів зібрала «Гуцулка Ксеня» – мюзикл Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Слава про нову постановку франківчан дісталася Чернівців задовго до того, як актори привезли свою роботу на фестиваль «Золоті оплески Буковини». Можливо, ажіотажу навколо цієї вистави сприяв однойменний фільм, який зовсім нещодавно пройшов кінотеатрами країни і отримав непогану пресу і захоплені відгуки глядачів.

Фестивальний глядач отримав не просто виставу, а справді якісне яскраве шоу – з живим оркестром на сцені, лазерними спеціальними ефектами, головними безпровідними мікрофонами, афористичними діалогами, добре акцентованими жартами і комічними ситуаціями, гуцульськими вечорницями, веселими коломийками і навіть запальний аркан. Сценографія постановки мінімальна й обмежується фактично кількома пересувними столами й лавицями, які залежно від обставин використовуються за прямим призначенням, або для інших потреб. Зокрема, як подіум для акторів.

Тригодинна вистава, упродовж яких одні дійові особи намагаються поєднати молодят – Ксеню (актриса Валерія Мочарська) і американця українського походження Яро (Сергій Лазановський), а інші – переважно Гелен (заслужена артистка України Любов Ніколаєнко) і Зюзя (заслужена артистка України Ольга Качмарик-Комановська) – перешкодити їхньому щастю, розпадається на окремі комічні сцени, часом з легким нальотом кітчу, елементами реклами і самореклами, яскравою акторською пластикою, яка підкреслює їхню добру фізичну форму, своєрідні вставні новели, перемежовані вокальними і пластичними партіями-лініями інших героїв. Тим часом самі молодята, які загалом викликають симпатію та довіру, будують свої стосунки за власними правилами і живуть власним життям. Шалена енергетика харизматичного директора і власника оселі «Говерля» Івана Синиці (заслужений артист України Олексій Гнатковський) – цілковите потрапляння в образ, і, що дуже важливо, це образ наповнений життєвою правдою. Водночас, як би сильно глядачеві не припав до душі Іван Синиця, зав’язка всього дійства за його участі є явно затягнутою. Бодай до якоїсь дії персонажі мюзиклу переходять ледь не у другій частині її першої половини. До того – це переважно вокальне представлення і самомилування. Можливо, режисер вирішив, що гарного забагато не буває. Та й глядач ніколи не скаже, що замало отримав за свої гроші. Проте чи виграє від цього, зокрема композиційно, вистава загалом? Окрім композиційної, деяким сценам бракує також технічної чіткості. Хоча останнє, швидше за все, наслідок гри на значно меншій чернівецькій, ніж рідна івано-франківська, сцені.

Виграшними і такими, що знаходять відгук у глядацької зали є сцени, зіграні дуетами героїв Іван Синиця (заслужений артист України Олексій Гнатковський) – Майкл Деделюк (артист Павло Кільницький); той самий Майкл Деделюк – Марічка (артистка Мирослава Полатайко). Те саме стосується дуету Яро (Сергій Лазановський) – Зюзя (заслужена артистка України Ольга Качмарик-Комановська). Комічного ефекту сценам додає виправдане використання гуцульського діалекту, яким послуговуються актори. Така собі екзотика, експортний варіант типового гуцула для широкого українського глядача. Наче похопившись, що одного сміху часом замало, режисер додає до дійства короткі ліричні сцени про красу рідного краю і кохання до нього. Хоча веселощі однозначно переважають упродовж всього дійства. Навіть загроза трагічного розставання закоханих через незалежні від них життєві обставини зіграна у комічному ключі. Що, можливо, не зовсім виправдано з точки зору життєвої правди, проте однозначно до вподоби глядачеві. Тій самій меті – творенню ліричного струменя у мюзиклі, вочевидь, мала слугувати найперша сцена, з якої починається все дійство. Вокальна музично-лазерна містерія, напевно, магічних карпатських сил, які управляють життям цього краю і людей, які його населяють. Хоча сама сцена, під час якої героїня ходить по зсунутих докупи столах, з рештою дійства фактично ніяк не пов’язана і є загалом мало зрозумілою глядачеві.

Успіх у глядача, в тому числі комерційний, цій постановці гарантований. Чи є вона мистецьким явищем, яке не тільки розважає, але й захоплює?

Лариса Сергєєва:

3-й день фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». На сцені Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. І.Франка з мюзиклом  «Гуцулка Ксеня», лібрето і музика Ярослава Барнича. Постановка, сценічне рішення народного артиста України Ростислава Держипільського. Симфонічним оркестром диригує Богдан Ткачук, він же і аранжувальник. В залі – аншлаг, всі квитки продані заздалегідь, адміністрації навіть довелося додавати приставні стільці.

У Ворохту із США прибувають український мігрант Майкл, аби одружити свого небожа Яро зі свідомою українською дівчиною, інакше не бачити їм спадку. Перші 40 хвилин мене неприємно вразили – дійство надзвичайно затягнуте, часом не зрозуміла логіка присутності того чи іншого артиста на сцені. Але на цьому неприємні враження закінчуються. Відбувається діалог між Іваном Синицею – власником оселі «Говерля» (акторська робота заслуженого артиста України Олексія Гнатковського) та Майклом Деделюком – бізнесменом з Нью-Йрка, колишнім другом і земляком Синиці (актор Павло Кільницький). І тут вже актори демонструють і експресію, і імпровіз, і непересічний гумор: «Бринза Божими ногами про стравоходу!». Однозначно, в цій сцені домінував Гнатковський.

Звісно, хочеться особливо відзначити молодих акторів Валерію Мочарську (Ксенія) та Сергія Лазановського (Яро). Валерія володарка гран-прі V всеукраїнського конкурсу молодих акторів ім. О. Затварської. С. Лазановський, не зважаючи на невеликий акторський досвід, переконав глядача і в коханні і у відчаї. Хіба що трохи занадто метушився. Обом акторам вдалися романтичні сцени, підкреслені непересічним вокальним талантом.

Діалог Майкла та молодої гуцулки Марічки (акторська робота Мирослави Полатайко) можна показувати окремою мініатюрою, настільки сучасним, свіжим, завершеним він виглядає, не зважаючи на те, що мюзиклу вже 80 років. Бізнесмен заманює гуцулку в Штати. Мирослава демонструє весь гуцульський колорит – від діалекту, своєрідного зваблення до інтонацій та навіть зміненого тембру голосу.

Багато акторів, багато мізансцен, 3 години тривалість. Самі актори зі сцени називають «Гуцулку Ксеню» індійським кіно та бразильським серіалом. Але (не враховуючи перших 40 хвилин) міцно тримають глядача.

Сценографія мінімалістична і вдало підкреслена лазерним світлом, що додає мюзиклу  елементів шоу, в якому явно проглядаються і Карпати і хмари над ними.

Окремо хочу відзначити костюми. Це не просто кептарі і горбатки, це –надзвичайно красиве, яскраве, сучасне, колоритне вбрання у якому одразу впізнаєш Гуцульщину (художник постановник Олеся Головач). І тут же ми побачили унікальну колекцію гуцульських ґунь Руслани Гончарук – такі собі волохаті накидки, які дуже органічно вписалися в загальну концепцію.

Можна ще багато чого виокремлювати із постановки (зокрема хореографію і музичні номери), але, шановні Івано-Франківці, ви продемонстрували чудовий акторський ансамбль – нікого зайвого і всі на своєму місці і всі органічно пов’язані. І чернівецька публіка вам за це віддячила. А глядачам раджу: якщо Ви ще не бачили «Гуцулки Ксені» їдьте до Станіслава і подивіться!

Лариса Недін:

         Відверто скажу, що я не люблю цю п’єсу Олександра Галіна  — «Сирена і Вікторія», тому йшла з певною пересторогою на сьогоднішню виставу. Вона є популярна, і, вибачте за таке слово, – «затаскана». Її багато ставили на сценах різних театрів, але  мені не траплялися вдалі постановки. І сьогодні я йшла і так в душі думаю, що такий хороший, сильний театр Херсонський імені Куліша, навіщо цю п’єсу брали? А потім вже в афіші я побачила, що поставили не саму п’єсу, а зробили режисерську інсценізацію (режисер-постановник Сергій Павлюк), і вона виявилася краща, ніж першоджерело. Отаке трапляється на театрі. Для мене це несподіванка. І мені трошки прикро, що, скажімо, вчора був аншлаг, а сьогодні чернівчан було менше на виставі, хоча на мою думку сьогоднішня вистава, хоч вона інакша, ніж «Гуцулка Ксеня», але вона не гірша ця вистава. Але я впевнена, що глядачі полюблять цей колектив, Херсонський  театр і в наступні роки обов’язково приходитимуть на фестивальні покази. Однозначно, — це бенефісна вистава, відчувається, що актриса, яку ми вітаємо з ювілеєм, вона «купається», їй це дуже подобається. Те, що вона надзвичайна харизматична, талановита, — це теж видно з перших хвилин вистави. І страшенно підкуповує те, що в цю виставу та інсценізацію вмотивовані сторінки біографії актриси, народної артистки України Олени Гал-Савальської. І це обігрується у виставі, що Чернівці для актриси рідне місто, і що пов’язане дитинство з ним, і що мама працювала на цій благословенній сцені. Є хороший ансамбль. Я дуже хочу відзначити і подякувати за музичне оформлення пану Артему Філенку: це ж треба стільки музики написати, автору пісенних текстів хочеться подякувати. Вони, можливо, не всі рівноцінні, бо є світові шедеври, що використані у виставі, а є спеціально створені для цієї вистави, і вийшла зовсім інша вистава, ніж та, до якої я готувала себе. Написати ціле лібрето, — ну це просто вийшла інша п’єса.  Я дуже люблю оркестр театру імені Ольги Кобилянської і той зачин, який він створює щовечора на фестивалі, він створює такий піднесений настрій, і мені дуже подобається його професійний рівень. І сьогодні на сцені теж був «живий» оркестр херсонський із пристойним рівнем. Але як вони працюють із «живим» вокалом, тим більше, що музиканти знаходяться на такому підвищенні, не завжди бачать один одного артист і оркестр, мені дуже сподобалось як вони відчувають один одного, як вони створюють атмосферу вистави. Їх не було багато. От вчора у «Гуцулці Ксені» було забагато оркестру, сьогодні жодного разу такого відчуття не виникло. Вони настільки вписалися у виставу, що мене це дуже вразило. І я розумію, що це команда така, і сценограф чудовий, і дуже велике бажання бенефіціантки, і вміння режисера-постановника отак побачити під іншим кутом зору матеріал. І балетмейстер прекрасно попрацював, хормейстер. І, звичайно, є побажання: от в музичних виставах завжди є десь прогалини що до слова, — щось не завжди зрозуміло,щось не завжди чується, тобто це треба доопрацювати. І на мою думку ця вистава має бути «касовою», популярною. Якби вона прописалася б тут в Чернівцях, це було б однозначно. Тому я хочу сьогодні подякувати усій творчій групі, і режисеру-постановнику і акторам і всім, усім причетним до її створення, що їм вдалося зробити з цієї дуже простенької п’єси такий високий естетичний театральний продукт, і мені здається, що всі, хто сьогодні був на цій виставі – не пожалкували.  Дуже цікава трактовка, вони придумали цікаву долю цій актрисі, і те, чим наповнила бенефіціантка, цими нюансами, усе одразу надало іншого звучання п’єсі.

Юрій Старостін: 

Глядачі вистави «Зірка кохання» ні в якому разі не втратили надаремно свій час, а навпаки переймалися долями двох жінок Сірени  та Вікторії.  І це відчутно було. Бо коли акторів чіпляє  щось у п’єсі, і вони щось придумують, щоб якось показати своє внутрішнє ставлення до життя, проблеми, поразки, перемоги, то і ми, глядачі, відчуваємо цю справжність. І треба знаходити отакі якісь зачіпочки. І кожен із глядачів на виставі теж відчуває щось своє, щось близьке. І це дуже приємно. П’єса не дуже глибока, здавалося б звичайна комедія, але тут режисер Сергій Павлюк і актори зробили неймовірне щось своє. Хороша музика, — це не просто оформлення, а частина вистави, бо це музична вистава.

Якщо героїня — Сірена (народна артистка України Гал-Савальська), людина дуже колосально музикальна у першій дії співала так, що відчувалося, що вона, мабуть, курить, але вміло так в цих нотах себе почувала, то в другій дії вийшло навпаки, що вона це використала. Це якась Ела Фіцджеральд і Луї Армстронг – в одному. Це класно було. От людина просто вміло використала це, і саме так і мало бути, саме так. Бо вона така Сірена. Актриса створила дуже яскравий характер, і при тому що, як вона зізналася після вистави глядачам: «Ніколи не думала, що коли буду на пенсії, то гратиму на цій сцені.» При її комплекції вона так жваво рухається, співає, запалює глядача, і майже не виходить зі сцени. І вона себе нормально фізично і пластично почувала. Не всім молодим так вдається. Інколи вона ніби грала, що от їй важко, а насправді я не бачив, що це їй важко. Вона себе почувала дуже органічно. Це актриса дуже талановита і досвідчена. На ній тримається вся вистава, хочу їй подякувати. Але далі про акторів: цікава історія Вікторії – молодшої подруги Сірени, яка навчає англійської (Євгенія Кірсанова). Хоч і скромна вона, але є в неї те бажання боротися за своє щастя. І цей дует хороший в них. У Костянтина (Руслана Вишневецького) мені заважала перука, вона така штучна, здавалося, що вона і йому заважає і глядачам. Подумалось, що якщо вона така навмисне штучна та перука, то вона мала б зіграти якось, він її десь повинен зняти, а він не знімає її. Бо актор власне з усім справляється, і в пластиці йому не важко було грати. Єдина порада: перед фіналом така у нього гарна сцена з Вікторією, тут так музика допомагає. Така ніжна мелодія грає, ніби передаючи, що у них там, всередині робиться; і ось тут йому треба спробувати ніжніше говорити ті слова, вийти з тих рамок закомплексованого чоловіка, і йому тоді буде легше виправдати фінальну сцену. Хочу відзначити і балет. Вони добре справляються із завданнями, там і трюкові моменти бачимо, вони частина вистави, а не просто якесь тло, яке бігає і веселить нас. А спостерігаючи за барменом (Сергій Мевша), скажу, що він як актор другого плану весь час був у цій дії. Були дуже цікаві в нього моменти, реакції, маленькі фізичні пристосування. Він не був бездіяльним. І, звичайно, у виставі є хороша режисура Сергія Павлюка, і не хочеться навіть ніяких зауважень йому робити, а просто побажати  успіхів. Бо ця вистава «жива», дає можливості для подальших імпровізацій.

Лариса Сергєєва:

Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені М. Куліша представив музичну комедію «Зірка кохання» за мотивами п’єси О. Галіна, інсценізація заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка.

Класична комедія положень замислювалась, у даному разі, як бенефіс народної артистки України Олени Галл-Савальської, яка зіграла роль Сірени. Сірена намагається допомогти своїй інтелігентній подрузі Вікторії влаштувати особисте життя, але, через плутанину, в житті подруг з’являється зовсім не той мачо, на якого очікували… Пані Олена зіграла яскраво і переконливо, не погано впоралась із вокальними партіями. Її бенефіс вдався. Проте, не хотілося би здатися не толерантною, але особисто мені трохи заважало те, що артистка шепелявить.

         На жаль, не такою переконливою здалася мені Вікторія (артистка Євгенія Кірсанова), яка була, на мій погляд, занадто напруженою, часом неприродньою, а часом занадто істеричною. Багато запитань виникло і до акторської гри заслуженого артиста України Руслана Вишнивецького, який грає роль Костянтина. Ми вже говорили про культуру мови, здається, тут існує така проблема – частина слів «ковтається», не розібрати  деяких реплік. Навіть мова персонажа «напідпитку» має бути зрозумілою публіці.

Сподобався кордебалет, хоча складався він усього з трьох пар, яким явно не вистачало місця на чернівецькій сцені, проте танцювали легко, з повітрям, синхронно, наскільки це було можливо. Хореографія не складна, але логічна і доречна.

Не поганою здалася сценографія. Досить вдало відтворено антураж ресторанчика – об’ємно, атмосферно. Тут знайшлося місце і білому роялю і вітражу із символічним зображенням сирени (не господарки, а міфічної істоти), на балкончику зручно розташувався оркестр театру. А його робота видалася філігранною – жодного зайвого звуку, перебирання уваги на себе, все органічно і чисто. Окремо хотілося би відмітити дужий вокал Матільди (Наталія Вишневська).

Загалом вистава «чіпляє» глядача від самого початку, збережена динаміка, тож, вітаю херсонців!

Юрій Чорней:

Коли під час веселої, легкої, музичної комедії у глядацькій залі раптом, що називається, стає «чути тишу», це значить актори на сцені все зробили правильно. Оцей перехід від сміху до сліз на очах, який невідомо якої миті стався, особисто для мене завжди означає єдине: пройняло, зачепило. Відбулося велике таїнство творення художнього всесвіту задля якого існує театр. Під час вистави «Зірка кохання», яку на фестиваль комедії привезли актори Херсонського театру, такий момент був. У залі забриніла тиша!

Вся дія відбувається в одному місці – майже справжньому з вигляду барі, створеному уявою художника-постановника Олекси Макухіна. Дуже простенька за змістом, подекуди зі свідомо розрахованими на певну реакцію публіки жартами, ситуаціями, створена традиційними сценічними засобами, хіба що з живим оркестром, роялем і чудовими мелодіями, несподівано зуміла зачепити якусь живу струну у серцях глядачів.

З усіма вадами звуку під час виконання пісенних текстів Іоанни Мареш-Левицької і подекуди усної вимови героїв. Бо була наповнена тією мудрістю життя, яке відчувають багато з нас, але сформулювати/показати може тільки справжнє мистецтво. Таке, яке глядачу запропонувала народна артистка Олена Галл-Савальська. І це якраз той випадок, коли можна стверджувати майже напевно: без створеного нею образу грубуватої, але не зачерствілої душею власниці бару Сірени, цього дива мистецького творення не відбулося б.

Можна сцену за сценою розбирати те, як решта героїв – Вікторія (актриса Євгенія Кірсанова), Костянтин (заслужений артист України Руслан Вишнивецький), бармен (Сергій Мевша) рухалися, говорили упродовж всієї вистави. А можна просто згадати фінальну, коли Костянтин сором’язливо визирає з-поза повітряних кульок, освідчуючись Вікторії у своїх почуттях. У цьому жесті вся правда про характер і життя цього персонажа. Глядач це бачить, розуміє і приймає без зайвих слів. Як власне і все дійство, небанальний зміст якого, попри вдавану банальність ситуацій, акторський ансамбль зумів передати за дві години сценічної дії.

Юрій Старостін: 

Найприємніше для акторів, що глядачі їх виставу сприймають дуже щиро. Ця п’єса дає можливість глядачам відпочити і від душі посміятися. Співчувати тут нікому. Співпереживання особливого вона не потребує. Це карколомна комедія ситуацій. Тут особливого напруження у глядачів не було, і, мабуть, це і подобається публіці. А актори тримали хороший темпо-ритм. Немає враження, що там десь щось затягнуто… Мабуть, режисер, за цим дуже слідкував, і це добре, що вони всі про це турбуються. Бо увагу глядачів вони весь час тримали, тут вони молодці. І оці легенькі підтанцьовочки, видно, що це така акторська імпровізація, оцей рок-н-рольчик, і, мабуть, так і треба було. Бо якісь спеціальні номери були б вставними, і, може б, штучно сприймалися. Це гарно було і на початку і вкінці. У першій дії я помітив, що деякий текст можна було б і скоротити, бо і так усе зрозуміло. В другій дії я такого не помітив. (Просто шкода, що актори копирсаються в цьому тексті, а його можна було скоротити.) Хочу звернути увагу на роль другого плану – Галю (Наталія Метлякова). Актриса такої фактури, і не скажеш, що їй десь важко, чи вона не справляється з таким темпом вистави, — абсолютно. Недаремно режисер взяв саме її на цю роль. Вона  підходить, і досить вдало все це робить,  не випадає з ансамблю, і хочу її особливо відмітити. А усі інші, от вони були на якомусь такому однаково хорошому професійному рівні. І, можливо, от друг нашого героя Робер (Ігор Китриш), — йому дісталося більше навантаження, тому  хочу і його відмітити. Він весь час тримає цю дію, цей темп, цей ритм, усе навколо нього крутиться, і щирі оплески глядачів це якраз підтвердили. І, дійсно,  сцени його і актриси Віри Шевцової – німецької стюардеси – викликали не раз аплодисменти.  А реакція глядачів протягом усієї вистави говорить сама за себе. Це було дуже щиро, і мені це приємно. Маріупольський театр уперше приїхав і зробив таку хорошу заявочку, що вже Чернівці їх будуть пам’ятати, що тут є хороші актори, що тут є режисура, і театр цікавий. Я би з радістю подивився б ще якусь виставу цього колективу. Вони викликали інтерес. Із чим я їх і вітаю!

Лариса Недін:

Щороку на фестивалі «Золоті оплески Буковини» відбувається знайомство з якимось новим колективом, новим містом, новою театральною трупою. Цьогорічна афіша особлива. І Черкаський, і Херсонський, і Маріупольський театри тут уперше. То чернівчани розкошують! Оскільки є колективи, які вони вже добре знають, на які вони радо поспішають, радо зустрічають, а є колективи, з якими  вперше знайомляться. І що мені приємно, що всі три театри, які вперше заявлені в афіші, вони достойні уваги, поваги, і що чернівецька публіка відкрила для себе дуже хороші професійні колективи. Зі своїми неповторними обличчями. Хочу подякувати особливо керівництву театру з Маріуполя, за  те, що у них в програмці вистави «Боїнг-Боїнг» є також і весь репертуар театру. У мене очі загорілися, в мене вони просто розбігаються, — який колосальний репертуар, починаючи від Старицького, тут і Вебер, тут і Лунарі, тут Богаєва, тут Непряхіна, Гоголь, Крим, Хейфец, Горін, голсміт, Довженко… Мала сцена… Мені хочеться туди поїхати, якби була б така можливість, на місяць, і все передивитися, тому що драматургія така розкішна, і хочеться просто побачити як цей колектив втілює її на сцені. Щодо сьогоднішньої вистави, — приємно, що це дуже «свіженька» прем’єра, а саме  8 червня цього року. Вона ще не «заграна», вона не встигла обрости різними штампами. Тому що це дуже ігрова річ, вона відома, популярна, у кожному театрі є якісь свої особливості її постановки. І тут режисер-постановник Сергій Мусієнко знайшов свій ключик, по-своєму трактує цю п’єсу. Склався хороший ансамбль. Цікаво і приємно, що всі три стюардеси абсолютно різні, у кожної своє обличчя, свої засоби виразності, свої якісь придумування… Мабуть, єдиний, до кого в мене можуть бути претензії, це до актора, який виконує роль Бернара (Артур Войцеховський) . Мені здалося, що він дещо поверховий. Я ловила себе на думці, що я не завжди йому вірю. А от актор, який грає його друга Робера (Ігор Китриш) мені дуже сподобався. І, звичайно, були якісь моменти, де було «плюсування» аж занадто, але, можливо, через те, що чернівецька публіка їх так сьогодні гарно сприймала, що він десь от, можливо, піддався, і вже почав педалювати, але на загал вистава склалася, вистава є, справді смішна вистава, дарує дуже багато позитивних емоцій. Я хочу привітати цей колектив, хочеться їх побачити ще на цьому фестивалі. Публіка чудово сприйняла маріупольців! Спасибі їм! Браво! І нехай приїздять з новими роботами.

         Я думаю, що членам журі в цьому році буде непереливки! Тому що, знаєте роки на фестивалі були різні, і різні колективи, і різні вистави були за професійним рівнем. А от цього року, дивіться, п’ятий день — і досить сильні вистави ми побачили. І я собі думаю, що ми будемо робити в останній день? Тому що є кого відзначати. І той подобається, і той подобається… Під ту номінацію підходить, і під ту номінацію підходить… Так що в цьому році члени журі «бідні» будуть.

Юрій Чорней:

За досить багато років відколи дивлюся фестивальні вистави, а нинішні «Золоті оплески Буковини» вже чотирнадцяті за рахунком, виявив одну важливу закономірність. Зловив себе раптом на думці, що деякі роботи пам’ятаєш краще за інші. Не обов’язково усі подробиці, сцени, але якесь загальне враження залишається. Досить подумати про таку виставу і перед очима обов’язково спливає її візуальний образ, якась акторська робота, незвична деталь сценографії, згадуєш, якісь особливі відчуття, які пережив під час перегляду.  Цікаво, що запам’ятовуються не тільки хороші вистави, але й особливо погані. Можливо, теж без особливих подробиць, тільки загальне враження. А є, на жаль, такі, про які не можеш згадати абсолютно нічого. Найменших подробиць! Це не значить, що вони були поганими, низької якості. Аж ніяк! Це значить, що вони були звичайними.

Боюся, що усього за якийсь рік так само не зможу нічого пригадати про виставу «Боїнг-Боїнг» режисера Сергія Мусієнка.  Особливо засмутила перша дія, в якій дії, власне, не було. Подекуди здавалося, що це аматорська постановка, а не робота професійного Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь), — настільки штучними і непереконливими були герої.  Якби йшлося про музику, чи хореографію, то доречно було би говорити про тотальне непотрапляння в ноти і в такт.

Подекуди навіть починалося здаватися, що постановник з акторами геть забули про аудіо-візуальні, пластичні засоби для передачі глядачу інформації, окрім єдиного – вербального. А емоції можна зображати не лише метушнею, чи голосовими децибелами, а звичайною інтонацією, виразною мімікою чи характерними жестами. Глядачеві залишалося вірити поведінці героїв, покладаючись тільки на їхнє слово. Майже зовсім не розуміючи (відчуваючи), що вони за люди.  Раз неправильно обрана тональність Усієї розповіді і поведінки героїв довго не дозволяла акторам заграти злагодженим ансамблем.

Значно кращою виявилася друга дія, хоча ні місце, ні герої не змінилися. Змінилися самі персонажі, в яких раптом з’явилися, можливо, занадто гіперболізовані, але все одно бодай якісь індивідуальні особливості. І тоді вони одразу перестали бути живими схемами, які виголошують якусь текстову інформацію. Герої набули необхідного художнього об’єму, стали цікавішими. Глядачі чудово вловили цю зміну, що засвідчили більш гучні оплески на адресу Робера (актор Ігор Китриш) й Марти (актриса Віра Шевцова), які прозвучали під час загального поклону. З тієї самої причини цікавим, хоча й художньо передбачуваним, виявився образ української економки в Парижі Галі (акторська робота Наталі Метлякової).

Переконаний, що зовсім нова вистава, прем’єра якої відбулася лише влітку цього року, попри її неглибокий і легкий для сприйняття зміст, тільки виграє, якщо актори більше акцентують індивідуальні особливості персонажів, яких їм доводиться грати.

 Лариса Сергєєва:

Сьогодні буду лаконічною і це – принципово. Я з особливими почуттями очікувала вистави Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь). Ми всі прекрасно розуміємо, в якому становищі і в яких умовах опинився театр після відомих подій. Хтось залишився в Донецьку, хтось переїхав до Києва, до Сєверодонецька, ще у якісь світи… А Ви  зберегли Театр, трупу. Навіть уявити важко, чого Вам те вартувало. І за це Вам велика дяка! Дякую за те, що знайшли сили і можливість приїхати в Чернівці на «Золоті оплески». Дякую за те, що грали українською!

         А «Боїнг-Боїнг», – та хто його лише не грав !? Так, до ідеалу далеко. Але ж чернівецька публіка Вас сприймала дуже тепло. Особливо Марту (актриса Віра Шевцова) та Робера (актор Ігор Китриш). Тому, гадаю, у Вас ще не раз буде привід приїхати в Чернівці, а ми чекатимемо!

Юрій Старостін: 

         Сьогодні я дуже коротко говоритиму, бо якесь таке дивне відчуття від вистави: з одного боку от дивився я  — і так уже старалися актори Альбіна Сотникова, Олександр Норчук, Януш Юхницький, Лідія Остринська, Володимир Пантєлєєв. Усі старалися, інколи навіть занадто, скажімо, Рита кричала так, що я переживав уже не за Риту, а за Альбіну, яка її грала, щоб вона голос не зірвала через ту музику. Я думаю, що це не її придумка, а  прохання режисера, мабуть. А з іншого боку оці старання об щось таке розбивалися, що до мене як до глядача доходило щось дуже важке. Рідко таке буває. Важка така енергетика. У цього автора має бути легкість. А тут важке таке сприйняття. Сказати отак, що оцей актор от добре грав, а цей отут не дотягнув… Ні тут наче всі однакові. І лише якісь моменти мені подобались у Ярослава Муки, його паузи… Придумок режисерських я майже не побачив (режисер-постановник Федір Стригун). Якщо щось і придумували самі актори, то воно вийшло не дуже вдало, як от з відром Олександр Норчук. Наче правильно зорієнтувався, а воно не зіграло. Отак інколи буває, що чудовий автор, і актори досвідчені, а відчуття достатньо важке. І тому мені б хотілось побажати, щоб з такими авторами режисери пам’ятали, що комедія має сприйматись дуже легко. Адже глядач уже настроєний на особливий темп. А щодо ритму, то тут було по різному: інколи актори витягували, а інколи й не зовсім. Більше всього претензій до режисури. Вона, не сказати, що традиційна, а неочікувано вчорашня.

Лариса Недін:

         Сьогодні екватор нашого фестивалю, і чимдалі, тим більше я хвилююся і чекаю того моменту коли нам доведеться визначати переможців в різних номінаціях. Бо цьогорічничний фестиваль досить сильний. Львівяни – їх завжди чекають в Чернівцях. Відзначити хочу культуру сценічної мови, заньківчани завжди цим вирізняються. Чути все, грамотно все, а для мене це таке болюче питання, бо я знаю, що в багатьох театрах України якраз усе навпаки. Навіть у столиці, чого гріха таїти, є проблеми зі словом у багатьох трупах театральних. А тепер про виставу: я раптом зловила себе на думці, що ось ця комедія поставила переді мною таке запитання: де межа людському цинізму? Очевидно, що і п’єса і постановка наштовхнули мене на цю думку. Бо ми живемо в такий складний час. Не таємниця, що в засобах масової інформації і в соцмережах дуже багато є різних сюжетів. І ми знаємо, що для театру імені Марії Заньковецької зараз дуже і дуже нелегкі часи. І мені хочеться звернутися до глядачів: любіть свій театр, підтримуйте свій театр, любіть акторів, з якими ви разом дорослішаєте, мудрішаєте. Тому що театр – це невід’ємна частка світової культури, і Україна не виняток.

 Юрій Чорней:

У комедії «Циліндр» італійця Едуардо де Філіппо є все необхідне, щоб театр і актори, які взяли її до роботи, могли показати себе у найкращому світлі. Непередбачуваний сюжет, небанальний зміст, можливість для створення яскравих образів-характерів, кожний з власною життєвою історією. Здається, тільки бери і твори. Переконаний, що саме так і було майже п’ять років тому, коли у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра «Циліндра». Переконання  ґрунтується на залишках яскравих акторських робіт, які на шостий день фестивалю «Золоті оплески Буковини» продемонстрували львівські актори на чернівецькій сцені, музиці Ніно Рота та Паоло Конте, цікавій сценографії.

Проте нині від нового і пружного колись «циліндра» залишився добряче поношений головний убір непевного вигляду та призначення. Фінансовий і моральний банкрут Агостіно (втілений народним артистом України Янушем Юхницьким) у суперечках зі своєю подругою Беттіною (народна артистка України Лідія Остринська), молодим подружжям – Ритою (народна артистка України Альбіна Сотникова) та Родольфо (заслужений артист Олександр Норчук), у протистоянні з цинічним мільйонером Аттіліо (народний артист Ярослав Мука) все ще намагається викресати вогонь екзистенційної драми з матеріалу, але він все одно не загорається, а тільки ледь-ледь тліє. Не було азарту, коли Аттіліо відсторонено й знуджено збільшував ставки. Остаточний вибір-падіння Родольфо виявилися передбачуваним задовго до того, як сталися. Хоча насправді напруга мала бриніти в повітрі!  На тлі цього млявого торгу за душу і тіло Рити, чи не єдиним справді живим струменем, який привніс бодай подобу живої пристрасті до дійства, стало щире обурення Роберто завищеною ціною на послуги куртизанки-аматорки (епізодична роль Ігоря Гавриліва).

Історія про веселе і дрібне шахрайство, яка на очах у глядача мала трансформуватися у акт моральної зради героїні людьми з найближчого оточення,  перетворилася на погано розказаний анекдот.  Це якраз той випадок, коли погана не сама історія чи окремі її елементи, а оповідач. Зіграна скоромовкою фінальна сцена, замість стати кульмінацією усього дійства, викликати катарсис, сприймається, як  перехідна до якогось подальшого розвитку сюжетної лінії.  Глядач чудово розуміє, про що саме йдеться, але не відчуває цього серцем. Можливо тому, що цього вже не відчувають самі актори?

«Циліндр», який побачили чернівчани, це наче футбольний матч важливого чемпіонату, зіграний професійним шкіряним м’ячем, який довго пролежав у коморі. Перед початком гри його слід було лише трохи накачати повітрям і він знову набув би колишньої пружності. Натомість скільки не пасуй партнерам, не копай по спущеному, в ціль він все одно не влучає.

Лариса Сергєєва:

Шостий день фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини». Ми на екваторі. Львівський національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької привіз комедію італійця Едуардо де Філіппо «Циліндр». Режисер-постановник – Народний артист України, лауреат національної премії України ім. Т. Шевченка Федір Стригун. Глядацька зала повна – заньковчан чекали. Це і для мене один з найулюбленіших театрів.

         Але, щось пішло не так. П’єса слабенька, хоча її можна було б назвати досить актуальною, – аби виборсатися зі злиднів четверо аферистів видурюють гроші у багатих мужчин за допомогою жіночих принад дружини одного з героїв, перед яким, врешті постає дилема: і далі жебрати чи підкласти кохану під старого багатія, отримавши при цьому мільйон. Думав він недовго…

         Я вкотре насолоджувалась грою народного артиста України Януша Юхницького (Агостіно), природньо і переконливою виглядав і народний артист України Ярослав Мука, який грав старого мільйонера Аттіліо. Але склалося враження, що артисти – окремі намистинки, які ніяк не можуть об’єднатися в довершений витвір мистецтва. Акторський ансамбль розсипався, репліки забувалися і випадали. Посередня, банальна п’єса примусила акторів «видавати» жарти не лише вульгарні, а й недоречно згадувати обласну і міську раду та підвищення цін на газ. Жодна сцена класичної італійської сварки не вдалася, – все перетворювалося на брудну не зрозумілу какофонію. І яким недоречним виглядало істеричне моралізаторство головної героїні у фіналі!

Я знаю, як може працювати Львівський театр ім. Заньковецької, але ця робота мене відверто розчарувала. Здається, і публіку теж.

Лариса Недін:

Я, можливо, здивую всіх, бо  я сама сьогодні здивована… Для мене на сьогодні це краща вистава. Хоча й не можна порівнювати моновиставу з великими по кількості акторів іншими виставами, але за професійним рівнем, за тим, як втілена і вибудувана драматургія на сцені, яка глибока робота актриси, як усе це чітко точно, філігранно виконується.

І особливість цієї вистави, що вона лірико-драматична. Тут багато гумору, але гіркого, яким просякнуте життя людини, і, зокрема, жінки. Який тонкий перехід від одного віку до іншого. Нам було над чим посміятися, але і було над чим задуматися. Тому що в кінці вистави ком в горлі просто… Мені хочеться сказати актрисі «Браво!» тому що я під враженням. Я навіть не готова щось обговорювати детально, бо хочеться переосмислити щось, подумати, але за емоційним враженням на мене ця вистава поки що справила найбільше враження. Я хочу привітати актрису і режисера театру.

 Дуже прикро, що місцеві румуни не проголосували своїми квитками, не підтримали представницю румунського театру. Мало було людей, але дуже тепло приймали її, довго аплодували стоячи. Зачепило дуже-дуже. Тому я вражена приємно.

Юрій Старостін: 

          Я зразу скажу, що приємні слова актриса заслужила. Вона чудово впоралася зі своїм завданням, хороша актриса. Така пластика голосу хороша. Коли вона почала отак по-дитячому говорити, я зразу зрозумів, що все буде мінятися. І так вона й робила, і правильно,  і коли співала…

Я взагалі такий чутливий і можу і розплакатись. Мене це не зачепило. Тому не люблю коли давлять на сльозу, особливо в кінці. Давити не треба, це як сміх витягувати. Історія жінки, так, в цьому залі, можливо, половина таких історій, тільки не з таким гірким кінцем. Отже до актриси немає ніяких претензій. Це зразу я кажу.

Але це моновистава. І тут чи ти будеш сама до себе балакати, чи спілкуватися з кимось. Звичайно, вона вибрала глядачів. Весь час. І це майже монолог, бо руху майже немає. Режисура мене абсолютно не влаштовує. Тільки оці придумки з екрану – оце добре, бо треба їй колись переодягатися. Але я думаю, що це будь-який режисер би придумав, а, може, ще й краще. Якщо ви помітили – вона рухалася тільки тоді коли роздяглася. А там можна було й не рухатись. Вона так постояла, а потім на тлі квітів туди побігла, тут покрутилась… А так вона в основному сиділа, стояла якось… І де ця режисура? Покажіть мені, — просто не знаю.

Я не розчулився, а бачив хорошу гру професійної актриси і цим був задоволений. А чи є режисура у виставі, чи її немає – це ж зразу відчувається. Ну вона тут дуже скромна, так мені здається. І все одно це моновистава, а театр – це двоє. А другим тут був глядач. І глядачі не змогли їй підіграти. Не розгубився лише фотограф. Це проблема режисерська.

Я бачив схожі вистави, якби режисер тут якось розгорнув свою режисуру, то, може б, і актрисі було легше, і глядачу легше. А актриса професійна, позитивна, з хорошим голосом. Тут на що розраховує режисер, — що зачепить якісь свої проблеми у кожного глядача. Але чи зачепив він кожного, я не впевнений. Я вже багато чого бачив і читав щось схоже, тільки цікавіше і з більшим гумором. А актрисі – респект! Це дуже хороша акторська робота.

 Юрій Чорней:

Під час фінальної сцени моновистави «Наполовину пісня» театру Одеон з Бухареста (Румунія),  коли тридцятитрьохрічна Франческа – героїня актриси Анди Салтелекі, стишивши голос, подекуди ледь чутно, розмірковує перед глядацькою залою про своє втрачене життя і змарновані мрії, навіть найчерствіше серце не залишається байдужим, крається від співчуття, а на очі навертаються сльози. Кожен добре розуміє: цей подзвін звучить і по ньому. Незалежно від того, про чоловіка, чи, особливо, про жінку – мати, доньку, сестру, дружину йдеться. Адже створений творчим тандемом автора, режисера, художника-постановника Крісти Більчю і актриси Анди Салтелекі Всесвіт Жінки, людини загалом – універсальний.

У багатотомній епопеї «Сага про Форсайтів» класика британської літератури Джона Голсуорсі, яка є своєрідною енциклопедією людського суспільства, кілька епізодів присвячено театральному мистецтву. Зокрема, мові театру. Котрогось з героїв, який відвідав кілька театральних постановок іноземною мовою, запитали, що він з того зрозумів. Виявилося, щоб перейнятися атмосферою, вловити загальний настрій, відчути характери і образи героїв знання мови бажане, але зовсім не обов’язкове. Героєві Голсуорсі достатньо було побачити пластику, міміку героїв, чути тембр їхнього голосу, щоб прийняти виставу серцем. І «Наполовину пісня» якраз той випадок, коли для того щоб сміятися, відчувати людські радість чи біль, співпереживати їм не потрібне знання мови. Хоча дружня допомога актриси чернівецького театру Марини Тимку, яка допомогла краще осягнути вербальний зміст дійства, виявилася неоціненною. За що їй щира вдячність.

«Наполовину пісня» – це те зазирання у таємницю людського існування, людської душі і серця, яке можливе лише засобами мистецтва. Почергові перетворення героїні з безпосередньої дитини в дівчинку-підлітка, молоду жінку, яка вперше такою себе усвідомлює,  відтак зрілу жінку, відбуваються на очах у глядача, просто на сцені. Актриса дуже легко, кількома характерними рисами, будує абсолютно новий образ. Справу полегшує аудіо-візуальний ряд-коментар на екрані, який є своєрідним тлом на якому відбувається дія.  Кульмінацією пластично-візуального дійства є фантастично гарна сцена, бездоганно вибудувана естетично, відкриття героїнею своєї жіночої суті. Переходячи разом з героїнею з одного періоду життя в інший, актриса поступово дорослішає, намагаючись вловити ключові події, слова, думки, сподівання і мрії  у різні періоди людського життя, які визначають увесь його подальший перебіг.

Які зустрічі, пригоди, радощі чи образи, врешті роблять нас такими, якими ми є? Коли, куди і чому зникають ті милі діти, у контексті даної вистави – дівчатка, якими усі колись були? Коли і чому помирають мрії, що є справді важливим, а що тільки ілюзією існування? Те, наскільки глибоко актриса Анда Салтелекі  занурилася у світ своєї героїні було видно навіть під час фінального поклону. У залі вже лунали захоплені аплодисменти, а їй усе ще не вдавалося стерти з обличчя образ жінки, життя якої  – від раннього дитинства до можливої смерті – вона щойно пережила на сцені.

Жанр постановки можна визначити як Гімн Жінці! Саме так, обидва слова з великої літери. Люди, обставини, світ, які роблять нещасливим життя бодай однієї жінки, не мають виправдання. Бо кожна народжена для того, щоб бути щасливою, кохати і бути коханою, втілити свої мрії і реалізувати вроджений потенціал. Тільки тоді цей світ має виправдання. І тільки так не тільки може, але й повинно бути. Краща жіноча роль на цьогорічному фестивалі «Золоті оплески Буковини» особисто для мене вже зіграна.

 Лариса Сергєєва:

Із побоюванням очікувала на перегляд моновистави бухарестського театру «Одеон» «Наполовину пісня». Автор, режисер, костюми та відео – Кріста Більчю. Одна річ, коли дивишся виставу мовою, з якої знаєш лише кілька слів, але знаєш п’єсу і грає трупа. Інша річ, коли невідомою мовою грає один актор. Але ж, який актор!

          Хочу звернутись до румуномовних чернівчан. Мені шкода, що глядацька зала цього вечора не була заповнена навіть наполовину. Ви дуже багато втратили. Роботи такого рівня трапляються не часто. Актриса Анда Салтелекі  в 9 епізодах показує життя Франчески від 5 до 33-х років. Кожен епізод – спогад про яскраву подію в житті дівчинки, підлітка, юнки, жінки. Подію, яка формує світогляд, перевертає долю. Звісно, ризиковано з мого боку називати Анду геніальною актрисою, але, на мій погляд, так воно і є. Для перевтілення в арсеналі актриси не так вже й багато – одяг, волосся, аудіо та візуальний (на екрані) супровід. Але, як точно, тонко Анда в кожному з епізодів передає особливості ментальності віку, глибину та гаму притаманних почуттів – перша довіра і розчарування, перше кохання і зрада, перше пізнання власної жіночої сутності, усвідомлення марності, пустка, розпач. Аманда щира і правдива. Жіноча доля всередині неї.

Фінальна сцена взагалі не потребує перекладу. Здається, актриса невидимими флюїдами ледь чутного голосу міцно прив’язала до себе кожного в залі. Прив’язала і тримала. Не відірватися. Не відвести очей. Не проковтнути комок у горлі. Не стримати сліз. Дякую!

Лариса Недін:

Шекспір. П’єса хрестоматійна. Мабуть немає театру такого в Україні, де б у різний час, різні покоління не ставили цю п’єсу. Для мене десь був сьогоднішній спектакль очікуваним, оскільки я бачила постановки Дмитра Гусакова і налаштувала приблизно на те, що я і побачила. Є ансамбль, є постановка під певним кутом зору режисера. Мене трішечки засмучує те, що у акторів відчутне нешанобливе ставлення до слова, дуже багато помилок, «ковтають» закінчення слів, зате дуже багато крику, і не завжди виправданого. Відчуття, що у трупі існує дві методології роботи: багато акторів працюють за системою перевтілення, а багато хто працює за системою удавання. І на тлі перших другі завжди будуть програвати. Бо це завжди буде награш. Я часто закликаю, щоб глибше занурювалися в першоджерело. У Шекспіра все написано. Сьогодні було дуже багато пропусків оцінок: актор має побачити, почути, прийняти, народити думку, відповісти партнеру в певному заданому ритмі вистави. А сьогодні ми побачили дуже багато таких заготовлених уже фраз, тобто актори не проживали ролі, а це означає, що вони не існували в зоні конфлікту. Я не можу сказати це про всіх. І скажу відверто, що найбільше мене сьогодні втішив, і кому я вірила, і кому я симпатизувала – це був заслужений артист України Микола Валівоць, який зіграв роль батька двох доньок. Від початку і до кінця я йому вірила, він жодного разу не випадав із природи існування. Натомість у мене багато запитань до Б’янки – чому вона не може розмовляти природним голосом, чому весь час треба якесь таке надумане удавання замість того, щоб «копнути» глибше і витягнути той подвійний пласт, закладений у Шекспіра? До цього навіть і не добралися деякі актори.

Щодо музичного оформлення, то головна тема звучить наскрізно, але інші теми для мене були еклектичними в цій виставі. А от робота художника-постановника Олександра Долоянца мені сподобалась. На виставі панувала класна атмосфера, відчувалася позитивна енергетика, яка йшла від акторів. Видно, що в колективі відбуваються якісно нові, позитивні зміни. Колектив згуртований, довіряє головному режисеру Дмитру Гусакову.

Чи вийшла комедія? – вийшла. Чи є кураж у акторів? – є. Чи склався ансамбль? – склався. Але для мене це поверховий Шекспір. Мені б хотілося Шекспірівських пристрастей, які б передавалися не криком. Що найцікавіше завше в театрі? За чим іде глядач? За тим, коли режисер і актори можуть так заволодіти їхньою увагою, можуть втягнути в запропоновані умови існування на сцені і глядач стає співучасником. Мені дуже хочеться бачити як будь-яка інтрига народжується  тут і зараз на сцені. Дуже багато було заготовленого і мені подавали те, що, можливо, я не хотіла їсти, наприклад. А от якби я стала співучасником, якби в мені так само прокинувся азарт і кураж: а як буде далі, цікаво як ви виплутаєтеся він із цікавої ситуації? Тобто, народження тут і зараз – головний закон драматичної сцени. У когось із акторів це було, а в когось не було зовсім. Тому мені здається, що, це таке побажання, бо колектив може до цього прислухатись, або не прислухатись, хтось ображається на членів журі, хтось не ображається… Я думаю, що мудрі люди і талановиті не повинні ображатися, але мені задається, що інколи, а цьому вчив мене мій вчитель Леонід Артемович Олійник, от скільки б років не йшла вистава, інколи дуже корисно знову сісти за стіл і повторити отой «застільний» період, щоб загадати першоджерело, що там було. Бо дуже багато оцінок якихось пропускається, ми починаємо реагувати на публіку, загравати з нею, з’являється якась за штампованість і зовсім втрачається народження тут і зараз. Іще я повторю слова народного артиста України Михайла Юрійовича Резніковича про сьогоднішню проблему на театрі: «Злість дуже добре у всіх виходить грати, і розучилися актори на сцені любити…». У сьогоднішній виставі я не побачила закоханих, які заради кохання все це придумують і долають труднощі.

Юрій Старостін: 

          Загалом враження таке як треба від комедії. Але таке різнобарвне. Тому що багато акторів, відчуваються якось різні школи. От хочу виділити, що найточніше, мабуть, працювало покоління старше: Микола Валівоць, Володимир Веляник, Ігор Сторожук. У них була органічність і вони тримали жанр. А деякі актори награвали. Хоча були хороші сцени. Особливо там, де були шпаги, алебарда, які трошки допомогли, загострили ситуацію. Ось таке візуальне загострення відбулося, при тому, що бою як такого не було, але все одно було точніше і яскравіше. Про дівчат, Б’янку та Катаріну, вони дійсно різні, мабуть, режисер цього хотів. Б’янка у Шекспіра трохи хитра, і батька інколи обманює, щоб діждатись швидше свого жениха. Катаріну важче було сприймати в першій дії, а в другій дії вже там на тлі Петруччо мені якось це було приємніше легше сприймати. Вона була більш спокійна, актриса в ролі. І це було більш органічно. Але сцена Б’янка-Катаріна (Сніжана Сигидин-Наталія Дяченко) — це таке моє глибоке розчарування. По-перше вона скорочена. Слова «Руки розв’яжи мені» не буквально треба говорити, вони ж мають підтекст: вийди вже заміж, бо в мене тут цих женихів багато є, а в мене через тебе руки зв’язані, дай мені заміж вийти… Не встигли щось подумати, а сцени вже нема. Там же ж батько виходить, начебто захищає Б’янку, а від чого він захищає, від того, що трохи гримнула на неї Катаріна. Там має бути між сестрами така лайка, що навіть батько вискочив. Це претензії до режисера. Здивувало, що Гортензіо (Анатолій Остапенко) має просто зрадіти, що з’явився дурень Петруччо, який хоче одружитися з Катаріною. А він навпаки його ніби відговорює, якось дивно. От скажімо з хороших сцен відзначу, — коли виходить Гремйо після вінчання в церкві вони утрьох на сцені. Така «жива» сцена, сподобалась тут і режисерська і акторські роботи. Тобто, актори можуть робити це, просто інколи акценти такі  незрозумілі, а інколи достатньо точні. А от у «коронному номері» — діалозі Петруччо та Катаріни нажаль почалося те, чого я боявся. Хоча він такий шустренький, можна було б додати яскравіших фарб і пішло б нормально…

Дмитро Гусаков як режисер мені дуже симпатичний, тому що він придумщик. Адже головна задача режисера не ЩО а ЯК? ЩО йому автор дає. А ми за цим ходимо в театр. Ми читали цю п’єсу, ми бачили фільм… А як же ж вони на сцені це зроблять? От що цікаво глядачам. І коли немає розчарування, то глядач просто в захваті. Так ось Гусаков щось придумує дуже вдало, цікаво. Комусь подобається, комусь ні. От, наприклад, коли актори  імітують їзду на конях.,звуки тварин оживляють дію. А от з іншими придумками треба бути обережними, бо акцентування на ударах нижче пояса,тяких дуже багато; сцена Б’янки та Люченцо у вікні під шторкою, сцена Кравця та Галантерейника,  — усе це  не всім глядачам подобається, бо міри немає. І це вульгарно виглядає. І такі речі можна ж виправити.  Комедія взагалі штука небезпечна, бо можна скотитися на якісь неетичні речі. А от оцінка Гортензіо (Анатолій Остапенко)  на Удову (Тамара Герасименко) —  тут все було точно зіграно. У другій дії Петруччо (Василь Шпунт) чомусь думає тільки про знущання та помсту Катаріні. А у Шекспіра ще у першому діалозі передбачається момент закоханості. Якби ми бачили як на наших очах народжується кохання, була б цікавіша вистава.

Музичне оформлення класне, мені подобається, бо воно зразу захоплює. А глядачі у ритм музики аплодують. Ми ж бачили це.

Юрій Чорней:

Почуваюся майже осквернителем святині, але змушений констатувати, що комедія Великого Барда «Приборкання норовливої» належить до тієї категорії вічних творів, зміст яких не пройшов випробування часом. Попри свою сюжетно-композиційну довершеність п’єса є абсолютно сексистською і антифеміністичною за змістом, в якій автор відверто принижує жінок. Навіть найкращих із них зображено карикатурно. Констатую це із сумом, попри своє шанобливе ставлення до Шекспіра, який особисто для мене є дуже важливим автором. Наприклад, «Гамлет» за змістом є настільки глибокою п’єсою, що я інколи навіть починаю сумніватися чи смертній людині взагалі під силу написати такий твір.

Я не тільки солідаризуюся з тими інтерпретаторами його творчості, такими, наприклад, як літературознавець Гарольд Блум, які стверджують, що Шекспір є найвеличнішим, найголовнішим поетом всіх часів і народів, який сконцентрував у своїх п’єсах те, що ми нині називаємо засадничими цінностями і характерними рисами західної цивілізації. Він є творцем, який сформулював  усі можливі відтінки людських емоцій, які є універсальними для всіх. Це тому там, де у Шекспіра смішно – всі сміються, де жахливо – лякаються, де жалісно – плачуть.  Фактично він створив канон того, як сучасні люди – від Америки до Японії – розуміють, що таке кохання, зрада, ревнощі, дружба, патріотизм.

Але про комедію «Приборканням норовливої», яка залишається веселою, а її герої смішними, все-одно маємо радше говорити як про ілюстрацію тогочасної епохи, в яку жив і творив великий англієць. У цьому сенсі постановка Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького є цілком традиційною.  Тому про постановку можна говорити тільки в такому ж традиційному ключі.

Герой Петруччо (артист Василь Шпунт), якому випала роль приборкувача норовливої, з самого початку не приховує своїх мотивів – це посаг нареченої. Ні її вік, ні зовнішність, ні характер, ні, врешті-решт, особистість  його зовсім не обходять. Ні на мить не замислюючись про аморальність своїх вчинків, він легко катує дружину голодом і безсонням, ламаючи її особистість і власне «я».

Будуючи стосунки з Катаріною (артистка Наталія Дяченко) всі сили Петруччо витрачає на те, щоб її упокорити. Можливо через це на те,  щоб показати в динаміці зародження романтичного почуття між подружжям, у актора просто не залишається часу. Тільки в фіналі, коли приборкувач норовливої сам опускається перед Катаріною на коліна, їхні стосунки позбуваються наперед визначеної одновимірності і стають схожими на людські.

Виконавиця ролі Катаріни теж більше уваги приділяє зовнішнім проявам характеру своєї героїні, ніж  її особистості. Сильна, яскрава і вольова жінка в режисерсько-акторській інтерпретації фактично підкоряється чоловікові за їду.

Відчувається, що режисер-постановник Дмитро Гусаков, у якого є власний творчий почерк,  відповідально поставився до роботи. Не тільки умовно головних героїв, але й практично усіх другорядних, задіяних в окремих сценах, наділено яскравими зовнішніми особливостями. Комусь дістався гугнявий голос, незвичайна хода, хтось відверто пародіює стереотипи про нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Усе це, разом із текстом Шекспіра, безумовно, смішить глядачів,  тому у залі часто лунає сміх.

Окремого відзначення, як найбільш органічні у контексті запропонованого режисером трактування сценічного матеріалу, на мою думку, заслуговують образи героїв комедії Люченцо і Б’янки, створені відповідно артистом Олександром Вітом та артисткою Сніжаною Сигидин.

А загалом цей твір Шекспіра потребує коментаря, а на сцені – небанальної творчої інтерпретації.

Лариса Сергєєва:

 Перегляд вистави «Приборкання норовливої» Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького викликав у мене подвійні відчуття. З одного боку – легко, невимушено, публіка сміється. З іншого, режисер Дмитро Гусаков намагається осучаснити постановку, і це нормально. В результаті Гортензіо (Анатолій Остапенко) кумедно галопує, жебрацький костюм Петруччо доповнюється абажуром, Кравці (Тарас Юровський, Олексій Дудич) натякають на приналежність до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, а сам дворянин Петруччо (артист Василь Шпунт), приборкувач норовливої, демонструє манери гопника з Троєщини. Але це нехай.

Найбільше мене смутило те, що романтичні почуття між Катаріною та Петруччо виникають тільки в кінці вистави. Виходить, що Петруччо, приборкав Катаріну  (артистка Наталія Дяченко) мордуючи її голодом, відмовляючи у красивих сукенках та капелюшках. А як же кохання? Абсолютно не зрозуміло, коли ж зародилося це почуття між героями.

Не хотілося би виглядати ханжею, але  мені здалося, що деякі жарти та жести «нижче пояса» переходили за червону лінію і виглядали відверто вульгарними.

Органічно і щиро на мій погляд виглядав Баптіста (заслужений артист України Микола Валівоць). Також хочеться відмітити артистку Сніжану Сигидин (Б’янка).

Лариса Недін:

         Я хочу привітати молодий колектив із таким пристойним показом. Звернула увагу, що колектив на тій стадії свого творення, коли актори сполучають і інші посади в театрі: і режисер-постановник і директор виходять на сцену. І помічник режисера – це теж актриса. Мені це нагадує той період, коли на початку 90-х років вибухнув студійний рух в Україні. І справді оце колосальне бажання створити театр, працювати в театрі, дарувати глядачам мистецтво театральне, воно провокувало на такі сміливі якісь кроки. Людей об’єднували азарт, кураж, колосальна віра в справу, якою вони займаються. І от сьогодні я десь от перекинула той місточок в ті роки своєї, мабуть, молодості, це був такий цікавий період в Україні. І зараз український театр переживає новий театральний бум. Так само створюється багато різних театрів. Вони сміливо шукають, експериментують. Тож приємно познайомитися з цим колективом, я тільки читала про нього, бачила дещо у фейсбуці, в соцмережах, але не мала честі бачити ці вистави. І мені здається, що колектив досить пристойно вписався в театральну афішу фестивалю. Я  звернула особливу увагу на те, що в репертуарі класика – Марко Кропивницький. Мені здається, що це хороший смак, і приємно коли в репертуарі театру присутня класика. Мені приємно, що ця вистава заявлена як фарс, і вони витримали цей жанр. Можна його сприймати чи не сприймати, але з професійної точки зору, вони витримали цей жанр, і вони існували на сцені саме в цьому жанрі.

На театрі завжди є величезний спектр різних смаків, щось більше подобається, щось менше подобається. Але якщо говорити за театральну школу, за професійність, то я б хотіла зробити комплімент режисеру-постановнику В’ячеславу Давидюку. Його рішення цієї вистави, отаке, яке воно є, і актори з цим справляються. Більше того, В’ячеслав ще сам талановитий актор. Я не мала честі бути з ним знайома раніше. Але його робота у ролі Вальдемара Шпріца дуже цікава, він дуже органічний тут. Я не знаю хто лідер в цьому колективі, чи режисер0постановник, чи директор-художній керівник, але мені здається, що у парі вони рухаються у правильному напрямку. «Будуть люди!», як кажуть у нас в Україні.

Ще що мене дуже тішить – коли зараз виникають сучасні театри, то я розумію, що через економічні ці моменти, прагнуть всі, щоб було дешевше, легше, простіше… Антреприза на превеликий жаль пішла цим шляхом, коли два куби і вже грають виставу, два стільці і грають виставу. А тут молода трупа пішла традиційним шляхом: оркестр, співаючі та танцюючі актори. Для мене це як бальзам на душу. І оцей старт, він дає можливість далі зростати колективу. Бачити щось інше, запозичувати ще щось хороше, яскраве, але не втрачати при цьому традиції українського театру. Мені втішно, що той, хто задумав цей театр і навколо себе об’єднав колектив, що він це усвідомлює. Я це бачу.

Я хочу зробити комплімент музичному керівнику театру. Я відчуваю як педагог, що Марія Волошин грамотно працює з акторами. Вони чисто співають, у них красиві голоси, барвисті, різні діапазони. Мені подобається, що колектив дуже пластичний, актори  природно існують в танці, тому  хочеться їм побажати успіху. Я розумію, що це лише початок їхнього шляху, колектив справді дуже молодий і так хочеться кожного року спостерігати творчо-професійне зростання, щоб кожного року на фестиваль приїздили вони ще з кращими і кращими виставами. Я щиро вітаю цей колектив на «Золотих оплесках Буковини».

Юрій Старостін:

Я й не думав, що цей театр, який змушений був на новому місті почати нове життя з нуля, має і оркестр, там є і художник, і музичний керівник. Це чудово, що театр має всі служби і це відчувається по виставі. Не  знаю як там з акторським складом, скільки у них акторів, чи вистачає їх у театрі режисерам, але те, що ми сьогодні бачили, нашу класику, вони назвали музичною комедію-фарсом. І хоча візуально вона спочатку нагадувала казочку казочку через ці костюми і ці декорації, інколи все було гротесково. І добре, що як я відчуваю, тут працював режисер. Придумував там щось. Можливо і можна йому якісь зауваження зробити, але тільки для того, щоб трошечки розвинути придумане. От, скажімо, мені сподобалась ось така фарсова штучність, яка тут особливо має право на життя, ось це можна було б ще розвинути. Я маю на увазі кота і Барбоса, які нявкають і гавкають. Можна їх трошки оживити, щоб ми бачили ще й їх реакції, і в інших місцях і моментах, бо коли хазяїн, який кидав того бідного кота, пізніше кувалдою собі вдарив по пальцю і закричав, то на це якраз могли відгукнутися по-своєму і кіт і Барбос.  Але придумка хороша, і це дуже смішно. Якраз у жанрі тому, який вони тримають. Потім, коли хтось з усієї сили падає на лавку, під якою Барбос сидить, то він має обов’язково відреагувати, і глядачам це подобається. І це такі знахідки хороші саме в жанрі. Можна тут ще трошечки погратися, я думаю перебору тут не буде. Отакі моменти, вони і пластично оживляють виставу. Здається, що в цих чудернацьких костюмах акторах себе почувають нормально, впевнено. А який цікавий писар-скакунець (Анатолій Барна), придумали ж таке! Режисера хочеться похвалити за сміливість, В’ячеслава Давидюка, який власне ще й грав Вальдемара Шпріца. Не знаю з якої причини, може якийсь актор захворів, і замість нього грав режисер. Єдине я не зрозумів от костюм Вальдемара, тобто я зрозумів, що от з міста там такий, а от чи зрозуміли його костюм глядачі? Людина явно не з України я зовсім а з якогось острова Ява, з цими косичами. І трошки там втрачається, мені здається темп, коли цей Шпріц спілкується з обома батьками. Хоча сцена ця дуже пластична і продумана добре. Там треба трохи зсунути все просто по темпу, що стосується Вальдемара. І буде все жвавіже, хоча він там грає досить нормально, мені здається. Яна фестивалі тут декого критикував за те, що невдало пластично передають людину в стані сп’яніння. А тут воно таке комедійне, фарсове і все в міру, він не перебирає…

Приємно, що у них у всіх, і я думаю, що так ставив задачу режисер відповідно жанру, у них є маски не тільки в костюмах, але й і у мові. Оришка (Аліса Смерека) говорить навмисне тоненьким голосом, Горпина (Наталія Давидюк) вона трошки інакше говорить — на манер такої городської дівчини… Треба, можливо, все це сміливіше тримати. Але треба звертати на мову і втому плані, щоби ми чули все. Я дещо не чув, і це шкода. Бо я-то знаю чудово цю п’єсу і пам’ятаю текст, не одну виставу дивився. І якщо Василь (Василь Бабич) трохи принижує текст по тону, то вимовляти його треба чіткіше. Видно, звичайно, що вони доповнили автора, якимись текстами там, бо за мотивами створили, це не страшно, головне, щоб воно не випадало з цього задуму власне стилістики вистави. І останнє я хочу підкреслити дуже позитивний момент, що вони дуже дружать з музикою, і голоси в них дуже чудові як для театру драматичного, молодці. Чудовий і дует батьків, гарні пісні, всі дуже точно співають, я так прискіпливо слухав. І Писар (Анатолій Барна) теж гарно співав, і недаремно йому аплодували. І хлопці молоді з дівчатами. І мене цеь дуже тішить, бо наш український театр десь там у своїй основі музично-драматичний і приємно, коли актори це виправдовують. Бо не кожен актор ось так от як вони може спокійно голосом передати стан персонажа. Це було приємно, молодці. Ну і оркестр! Оркестр чудовий! Звичайно і художник по костюмах Оксана Дорошенко попрацювала добре, треба ж попридумувати таке, щоб воно якось було і зручно акторам і смішно, і в жанрі фарсу. Так що вся група, яка причетна до цієї вистави, попрацювала дуже непогано. Ну, можливо, не всі глядачі так сприймають, адже не кожному всі жанри подобаються, але більшість їх сьогодні гарно сприймала і добре реагувала на все, і на невеличкі дуети і арії.

Юрій Чорней:

Припускаю, що у музичної комедії-фарсу «Перемудрували» Закарпатського обласного театру драми і комедії з міста Хуста знайдуться як палкі шанувальники, так і не менш категоричні критики. І це було добре видно навіть за реакцією фестивальної публіки, яка точно так само розділилася  стосовно дійства, яке відбувалося на театральній сцені. Можна приймати, або не приймати подібне потрактування вітчизняної класики, у даному разі драматургічної спадщини Марка Кропивницького, але те, що воно є оригінальним, незвичним, витриманим в єдиному естетичному ключі, заперечити не зможе ніхто.

Починаючи від художнього оформлення програмки з переліком постановочної групи, дійових осіб та виконавців ролей, яке жодним чином не видає того, що насправді відбуватиметься на сцені. І це перша несподіванка. І аж до потрактування образів героїв Кропивницького,  у кожному з яких заховано якийсь парадокс. Не завжди внутрішній, а часто лише зовнішній, проте така вже жанрова особливість фарсу.

Але хіба не в цьому головна ознака мистецького пошуку? Так, такий пошук не завжди може виявитися вдалим, знайти загальне схвалення і підтримку у глядача, врешті стати помітною подією і залишитися у часі. Усе може завершитися провалом, але не спробувавши, ніколи не довідаєшся.

Якщо ми допускаємо (навіть не погоджуючись із цим особисто) таке потрактування й естетику класичного твору, тоді  можна висловлювати якісь зауваження щодо виконавської майстерності акторів,  розбирати зіграні ними сцени. Якщо ж не приймаємо виставу загалом, тоді такий аналіз не має жодного значення.

Відзначаючи завзяття і навіть молодечий запал у акторів, який, це було добре видно,  ще не вивітрився, все ж зауважу: завжди готовий прийняти усі дозволені жанровим визначенням фарсу перебільшення, як у потрактуванні класичного тексту, зовнішності героїв, їх поведінці  на сцені, але тільки в тому разі, якщо вони служать головній меті – глядача має бодай усміхнути. Якщо ж перебільшення є, а сміху немає, значить як з самим образом, так і з усією сценою щось негаразд.

Перегляду у бік скорочення вимагає загальний хронометраж усього дійства, оскільки вистава формально на дві дії йде без антракту. Почергово переглянувши кожну сцену режисер обов’язково знайде, що можна скоротити без загальної шкоди для розвитку сюжетної лінії і образів героїв.

Особисто для мене цікавим виявилося поєднання фарсової реальності, в яку режисер-постановник В’ячеслав Давидюк відправив героїв Кропивницького, з прекрасною українською пісенною спадщиною. Сам режисер, до слова, теж грає на сцені. І не останню з точки зору створення оригінальної атмосфери і розвитку усього дійства роль. Так само, як і директор-художній керівник та помічниця режисера.  Контраст між фарсовим началом героїв і класичними музикою і текстами, в тому числі авторства гетьмана Івана Мазепи, є просто разючим. Коли герої виконують вокальні з елементами хореографії партії, цілковито виправдовуючи жанрове означення вистави, як музичну комедію-фарс,  усе дійство з подекуди відверто карикатурного несподівано набуває об’єму і глибини.

Якби на фестивалі «Золоті оплески Буковини» існувала номінація за творчу сміливість, то нею однозначно варто було би відзначити цей колектив.

Лариса Сергєєва:

Закарпатський обласний театр драми та комедії (м. Хуст) привіз на «Золоті оплески Буковини» музичну комедію-фарс «Перемудрували» за мотивами комедії М. Кропивницького  «Пошились у дурні». Фарс передбачає гіперболізацію. У фарсі закарпатців гіперболізовано було майже все (крім музичних творів). Така собі гіперболізована гіперболізація.

         Мультиплікаційна сценографія, костюми, грим, іграшкові кіт та собака спершу наштовхнули мене на думку, що я знаходжуся в театрі юного глядача.  Я не знаю, чи заважала акторові Сергію Маслову (Максим Кукса) штучна борода, але ледь не половину його реплік було не розібрати. Ця ж борода заважала повноцінно оцінити гру актора: вона, як маска, затулила обличчя, позбавивши його міміки. Так само нерозбірливо спілкувався і Василь (актор Василь Бабич). А от класичні українські пісні у його виконанні сподобалися – він виявився володарем чудового баритону. Загалом музичні вставки яскраво і виправдано контрастували з перебільшеною формою фарсу. Просто вразив сильний і переконливий тенор Василя Снітара, який грав Степана Дранка (він же і директор-художній керівник театру).

         Дівчата – красуні. Не дуже тендітну Оришку (актриса Аліса Смерека) режисер наділив різко контрастуючим з її зовнішністю тонесеньким голосочком (чергова гіпербола), а Горпина (актриса Наталія Давидюк) демонструє манери класичної блондинки.

         З усією повагою до режисера В’ячеслава Давидюка, з появою його персонажа  Вальдемара Шпріца на сцені в образі такого собі закарпатського Боба Марлі, динаміка падала практично до нуля. А от писар-скакунець (актор Анатолій Барна) виглядав непогано, чого не скажеш про його вокальні партії.

         Я вважаю, що подібне трактування класичних творів має право на існування, головне, щоб це подобалось глядачу.

Юрій Старостін: 

         Мені здається, що я нарешті дочекався вистави у виконанні акторів із Коломиї, — коли я сидів і отримував задоволення і не напружувався від того, що десь хтось щось не так…Просто як нормальний глядач. Бо трудна наша місія журі вимагає дивитися якось прискіпливо. Все це мені не заважало, я просто отримав задоволення від режисури Олега Мосійчука, тому що вона була на тому рівні, який глядачі чекали, так скажімо, і я, власне. І в сценографії, до речі, теж все було так зручно, зрозуміло, не відволікало, доповнювало наші глядацькі враження. І, власне, від усіх акторів. Хоча, здається, вирізнявся Даммерль, якого грає Богдан Базилевич, йому найбільше глядачі симпатизували. Але тут у кожного своя роль, свій текст. І мені здається, що всі настільки рівно працювали, що у виставі відбувся ансамбль. Ніхто не вибивався, просто у кожного тут є своє завдання. Усі старалися і всі заслужено сьогодні відмічені глядачами сміхом, оплесками. І я теж саме відчував сьогодні. Це дуже приємно. Це поки що єдина вистава, яка таке враження на мене справила. І режисурою і акторськими роботами.  Не дуже хочеться все розбирати, тому що, власне, мене все задовольнило. Не було  тут активної пластики, хореографії, трюків, бо вистава не про це. Вокалу теж не було, щоб робити якісь зауваження про спів. А музика так органічно вплітається, допомагає нам у сприйнятті цього матеріалу, не відволікає, — це теж важливо. От вона до сих пір у мене звучить, така мелодійна ненав’язлива, в характері цієї вистави. От, власне, і все. І я просто вітаю колектив і директора, який запросив  режисера Олега Мосійчука, який у свою чергу так вдало підібрав акторів. І це все оцінили глядачі. Дякую і вітаю з чудовою виставою!

Лариса Недін:

         Коломийському театру щороку вдається нас чимось вражати, — або п’єсою, або постановкою, або акторським ансамблем. В різні роки цей колектив завжди перемагав в якихось номінаціях фестивалю. Мені приємно відкрити для себе драматурга Франца Крьоца. Це добротна драматургія, хороша дуже комедія. Акторський склад дуже хороший, міцний. Я пам’ятаю коли в нас були «Форуми на канапі», то я неодноразово ставила запитання художньому керівнику театру Дмитрові Чибораку «що він робить з тими акторами, яка таємниця його школи, що вони в більшості своїй є дуже органічними?». Я все життя пам’ятатиму їхню виставу «Гуцульський рік», яка дуже мене вразила і актори там філігранно працюють. Сьогодні, безумовно, всі пріоритети – Богдану Базилевичу, який грав роль Даммерля, він улюбленець не лише публіки, але і нас, членів журі. До актриси, яка грає Катарину Віммер у мене є певні запитання. Мені б хотілося, щоб актриса Галина Угорська-Геник прибрала певну таку оперетко вість, яка їй була притаманна, особливо на початку вистави. Це дещо дратувало і заважало. Але потім вона увійшла в колектив і, скажімо, вже в другій половині і до кінця вистави вона стала людяною, органічною, а на початку це бажання «ігрануть», мене це трошки насторожило. Але я кажу, що очевидно актриса відчула тональність і злагодженість ансамблю, відчула глядачів у залі, і десь виправилася. Хороші роботи у молодих акторів. Віриш їм. Скажімо, Оксана Гладирук, яка грає Резель, тут виправдані оці певні награвання, тому що так обумовлено змістом п’єси, що дівчині доводиться грати хлопця, тому у мене не виникало якихось особливих зауважень до неї. Сценографія – для мене вона дуже статична. Хотілося б щоб все-таки вона більше грала в цій виставі, але я зрозуміла, що це десь такі тенденції цього театру, бо ми бачили і інші постановки, і я пам’ятаю, що така статика декорацій притаманна цьому театру. Поставили декорації, і вони від початку до кінця стоять. Можливо, це зумовлено розмірами і особливостями їх сцени у Коломийському театрі, але хотілося б звичайно, щоб сценографія якось заграла. Але вистава ця дуже сподобалася, дуже щиро сміялася я разом із глядачами. Для нас сьогодні справді свято комедії, і ці наші зауваження, це не тому, що ми там дуже в’їдливі, а тому що хочеться, щоб воно було ідеально добре, тому що колектив справді дуже хороший. Я з великою шаною ставлюся до цього театру. Вони, нібито, знаходяться на відшибі від усіх якихось центральних театральних шляхів, але разом із тим Коломийський театр завжди вражає своїм професіоналізмом, добором хорошим репертуару. Вітаю, вітаю колектив!        

Юрій Чорней:

         Комедія «Рятуйте, мене женять!» за п’єсою Франца Крьоца, яку на фестивалі «Золоті оплески Буковини» представили актори з Коломиї – це якраз той випадок, заради якого хочеться ходити до театру. Професійно, без метушні, квартет із чотирьох акторів не тільки подарував глядачеві свято, таке, часом, і з поганим театром трапляється, але й продемонстрував щось значно важливіше. Виявляється, що  для творення справжнього мистецтва не потрібні ні статус театру, ні звання акторів, ні дорогі декорації і спецефекти. Нічого погано в переліченому теж, звісно, немає. І я щиро бажаю, щоб усе це у Коломийського академічного обласного українського драмтеатру імені І.Озаркевича і його акторів було. Однак усе це ніколи не замінить постійного творчого пошуку і небайдужості, професіоналізму і найголовніше акторського таланту. Такого, яким щедро наділено добре відомого чернівецькому глядачеві актора Богдана Базилевича. Гідними партнерами маестро були його молодші колеги Богдан Глік та Оксана Гладирук. Чудова робота акторів з Коломиї наочно засвідчила, що навіть просту і не надто глибоку за змістом драматургію на сцені можна прожити талановито і з художнім смаком.

Лариса Сергєєва:

Не пригадую жодної постановки Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича, яка би не сподобалась (звісно, з того, що я бачила). Цього разу театр привіз комедію «Рятуйте, мене женять!», за п’єсою Франца Крьоца. Режисер-постановник, музичне оформлення – народний артист України Олег Мосійчук. І знову коломийці не розчарували. Так багато цього року на «Золотих оплесках Буковини» ми ще не сміялися.

До яких лише хитрощів не вдається мати, аби одружити сина, який, на її думку, засидівся в парубках. А за спільницю бере потенційну наречену.

Зіркою вистави, безперечно, є Богдан Базилевич, виконавець ролі Даммерля. Органічно, щиро Богдан живе в цій ролі. Вдало, точно підібрані манера спілкування, інтонації, багато імпровізацій. Практично після кожної його репліки зал вибухає сміхом. Я навіть спіймала себе на думці, що очікую його повернення на сцену на тих моментах, де його присутності не передбачалося. Словом, Базилевич задавав тон, темп вистави. Філігранна робота. Для мене – це реальний претендент на номінацію. Браво!

Намагалося не відставати і молоде покоління акторів: артистка Оксана Гладирук (Резель) та актор Богдан Глік (Петер), – смішні, динамічні, симпатичні. Вдало зіграні і ліричні сцени. Якщо би побачила Оксану Гладирук на вулиці перевдягнутою в парубка, не сумнівалася б, що переді мною хлопець. Окрема подяка костюмерам і гримерам. Сподобалася сцена, коли Петер, нарешті, «прозріває», розуміє, що перед ним не хлопець-наймит, а красива дівчина, котра, до того ж його кохає. І що поганого в тому одруженні?! А Богдан Глік перетворюється на такого собі павича, котрий намагається спокусити кохану.

На жаль, не так мене переконала артистка Галина Угорська-Геник, виконавиця ролі Катарини. Награно, натягнуто, забагато якихось зайвих рухів.

Хотілося б також відмітити сценографію Оксани Сенюк. На сцені зручненько розташувався затишний бюргерський будиночок. Нічого зайвого.

Дякую Коломийському театру, сподіваюсь, порадуєте ще не раз.

Юрій Старостін:

         По-перше, видно, що актори у цій виставі просто непластичні, на жаль. Хоча, коли з’являється проста фізична дія, а вона інколи невиправдана абсолютно, вона хоч якось оживляє виставу. Очікував чогось більшого і в режисурі, і розчарувала сама п’єса. Чи вона така і є, чи вже режисер щось таке там наробив. Тобто воно якось дивно все виникає з нікуди і весь час думаєш – а чому так, а чому так? І через це в багатьох моментах головні герої ця пара, де грали донька і хазяїн, вони випадали просто з жанру абсолютно. І ми бачили не комедію, ну, принаймні драму як мінімум, бо такі вже страждання були, такі страждання…

Потім не зрозуміло ще — коли ж вони встигли так покохати один одного, що прямо аж їх трусить. Це щось упереміш з «Отелло» і індійським фільмом. Я вже думав співати будуть, — не дочекався вже, може, було б цікавіше. Так що враження – суцільне розчарування. З іншого боку, повторюся, що я ще раз побачив, що якщо мало рухаються актори на сцені, то і глядачам все не так цікаво. І зрештою, все має бути хоч якось виправдано, і сценографія теж. На жаль, більше сказати мені нічого.

Лариса Недін:

Наш фестиваль вже майже наблизився до свого завершення. Сьогодні це передостанній день. Скажу, що я чекала на цю зустріч із румунським театром із Ботошан, тому що останні кілька років вони нас вражали своїми постановками і дуже високим професійним рівнем.

Я не знаю, що сталося цього року, але щось не заладилося. На мене вистава не справила враження. Мені не сподобалася ні сценографія, ні костюми акторів, і дуже було багато крику, мало ніжності, любові. Ми жартували між собою, що це більше нагадувало індійське кіно, чи серіал. Я не знаю чому? — тому що актори ж хороші. Двох головних героїв ми бачили з року в рік в інших виставах, це актори високого європейського рівня.

Я, чесно кажучи, навіть трохи розстроєна, тому що я очікувала свята і зустріч з румунським театром, я очікувала його. Навіть на відміну від отієї моновистави з Бухареста, яка мене дуже вразила. І та робота актриси була для мене одкровенням на цьому фестивалі. Це був театр Одеон. А щодо Ботошанського театру, я навіть засумнівалася, що це постановка Александру Васілакі, тому що це дуже сильний режисер. Не знаю, щось із цією виставою просто не заладилося… Мені вона не сподобалася.

Мені навіть важко аналізувати, можливо, як-то кажуть, із цим треба «переспати», продумати, проаналізувати, пошукати чому, що не склалося, мабуть, відповідь ця є. Так от зараз «по гарячому», — не знаю. Я не думаю, що ця вистава буде конкурувати у фестивалі цього року.

Юрій Чорней:

Театр імені Мигая Емінеску з Ботошан (Румунія) добре знають і люблять у Чернівцях. У рамках фестивалю «Золоті оплески Буковини» вистави цього театру не раз визнавали найкращими як головне професійне журі, так і альтернативне глядацьке. Румунські актори перемагали у головних фестивальних номінаціях, в тому числі за найкращі головні ролі. Багатьох із них чернівецькі глядачі вже добре знають, впізнають і з нетерпінням чекають на зустріч кожного фестивального року. Румунським акторам властива дещо відмінна від вітчизняної професійна акторська школа з глибоким прочитанням образів героїв, великою увагою до внутрішніх деталей.

Для цьогорічного фестивалю театр обрав виставу «Сп’янілі від кохання» за п’єсою  «Гра кохання та випадку»  французького драматурга XVIII століття П’єра де Маріво. Постановку здійснив так само вже добре відомий буковинському глядачеві режисер Александру Василакі з Молдови. (Це його «Веселих плакальниць» за шекспірівськими мотивами у постановці акторів з Ботошан позаторік визнали кращою виставою фестивалю.)

За сюжетом, заручені за бажанням своїх родин Сильвія (актриса Сильвія Реіляну) і  Доріан (актор Сорін Чьофу), сумніваючись у правильності вибору, який батьки зробили за них, міняються місцями зі своїми слугами – Лізетою (актриса Лідія Ужа)  й Віктоаром (актор Резван Амітроаіє), щоб більше довідатися про майбутнього партнера. Події комедії ситуацій перенесено у наш час, на що вказує не тільки сучасне, хоча й дещо стилізоване вбрання акторів, але й новітнє потрактування деяких образів. Приміром, вдавана нетрадиційна орієнтація брата Сильвії – Маріо (актор Петруц Бутуман).

Незмінною залишається лише головна інтрига – помінявшись місцем зі слугами герої все одно закохуються  одне в одного, попри те, що спочатку кожен вважає такий зв’язок нерівним. Стосунки між парою слуг, які вимушено вдають із себе панів, розвиваються за тією ж схемою. Пара закохується, попри те, що і чоловік, і жінка  вважають себе нерівнею для свого візаві.  У виставі цікава сценографія з рухомими колонами-ширмами, які герої активно використовують у ході  розвитку сюжету.

Попри певну умовність ситуації, особливо з огляду на сучасні реалії, акторам вдається створити цікаві і подекуди яскраві образи. Проте дійство загалом, попри те, що вся інтрига триває заледве годину з четвертю, все одно видається невиправдано затягнутим. Якщо головний герой закохується у героїню фактично у перших сценах, то героїня довго не може наважитися дати волю своїм почуттям, фактично на нерівноправні стосунки. Аж поки не дізнається, ким насправді є її візаві. Проте й після цього, всупереч художній правді, вона  ще довго тягне з потрібним зізнанням. Як наслідок, дійство починає пробуксовувати, ситуації повторюються, емоційна напруга зникає.

Режисерське рішення того, як повинен поводитися закоханий чоловік, теж викликає неабиякі сумніви. Герой такого технічно вправного, глибокого й тонкого актора, яким глядачі знають Соріна Чьофу, виявляє свої почуття до коханої  фактично весь час сіпаючи, чи шарпаючи її за руки. Можливо, таке залицяння було нормою для реалій  XVIII століття, або є притаманним для нинішніх підлітків, але аж ніяк не пасує до образу тих героїв, які намагалися створити румунські актори. Подібне режисерське потрактування стосунків між закоханими чоловіком і жінкою видаються естетично непереконливими. У цьому сенсі, значно органічніше і правдивіше виглядала закохана пара слуг.

Попри цікаві акторські роботи, деяка статичність дійства загалом, естетично сумнівний образ Доріана і художньо непереконливий образ Сильвії, попри високий клас їх акторської гри,  не дозволяють вважати постановку  Александру Василакі непересічним мистецьким явищем.

Лариса Сергєєва:

В останній конкурсний день фестивалю театральної комедії «Золоті оплески Буковини» на сцені Ботошанський театр імені Емінеску з Румунії з виставою «Сп’янілі від кохання».

Постановка відверто провальна. Шкода акторів. Чи то матеріал був підібраний невдало, а грали за п’єсою французького драматурга П’єра де Маріво «Гра кохання та випадку», чи режисер не досить ретельно поставився до своєї роботи. Не зрозуміло, для чого актори протягом всієї вистави постійно тягають туди-сюди матраци та подушки, через деякий час це починає дратувати. Не вдалими здалися і костюми з трикотажу, які ще додають форм і так не дуже струнким акторам.

Фінал затягнутий і нагадує бразильський серіал. Протягом трьох мізансцен герої ніяк не могли зізнатися один одному, що вони не слуги, а господарі: «Я маю тобі зазнатися, але ніяк не наважуся». Кінець мізансцени. Наступна. У Ботошан є кращі роботи. З ними і чекатимемо наступного року.

Нагородити дипломами фестивалю у номінаціях – найкращий глядач фестивалю    — родину Бондар: Тетяну та Миколy.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращу чоловічу роль другого плану – заслуженого артиста України В’ячеслава Стаханова за роль Жеронта у виставі «Скапен-штукар» Мольєра Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені  Ольги Кобилянської.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращу жіночу роль другого плану –  актрису Мирославу Полатайко за роль Марічки у виставі «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращу головну чоловічу роль – актора  Богдана Базилевича за роль Даммерля у виставі Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича «РЯТУЙТЕ, МЕНЕ ЖЕНЯТЬ!» за п’єсою Франца Крьоца.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращу головну жіночу роль —  актрису Анду Салтелекі за виконання ролі Франчески у моновиставі «Наполовину пісня» Крісти Більчю театру Одеон з міста Бухареста, що в Румунії.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращий акторський ансамбль –  виставу Донецького академічного обласного драматичного театру з міста Маріуполя «БОЇНГ-БОЇНГ» Марка Камолетті.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращий режисерський задум та втілення — режисера-постановника вистави Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша «Зіркa кохання», заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка.

Нагородити дипломом фестивалю за найкраще виконання партії у музичній виставі – актора Василя Снітара у ролі Степана Дранка у виставі «Перемудрували» за мотивами Марка Кропивницького Закарпатського обласного театру драми та комедії  з міста Хуст.

Нагородити дипломом фестивалю за найкраще пластичне вирішення вистави — балетмейстера Юрія Бусса у виставі Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша «Зірка кохання».

 Нагородити дипломом фестивалю за найкраще музичне вирішення вистави – виставу «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича у виконанні акторів Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Нагородити дипломом фестивалю за найкращу сценографію вистави – сценографа вистави Хмельницького академічного обласного музично- драматичного театру імені Михайла Старицького «Приборкання норовливої» Вільяма Шекспіра — Олександра Долоянца.

Нагородити дипломом фестивалю  за найкращу виставу – виставу «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Нагородити дипломом фестивалю за творче освоєння національних традицій і художнє втілення класичного драматургічного твору – виставу  «Перемудрували» за мотивами Марка Кропивницького Закарпатського обласного театру драми та комедії  з міста Хуст.

 Нагородити дипломом «Гордість української театральної сцени» народну артистку України Олену Галл-Савальську із Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша та народну артистку України Тетяну Крижанівську із Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

 Нагородити дипломом «Лицар української театральної сцени» народного артиста України Януша Юхницького із Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.