Чернівецький академічний обласний
український музично-драматичний театр
імені Ольги Кобилянської

Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської

Новини

2018-12-03
Чернівецький художник: Знаю, що це таке, коли одні чоботи на двох

2018/12/03 Автор: kashTan

Яків Січкар у свій 85-літній ювілей розповів «Погляду» про своє нелегке дитинство і як торував шлях до творчості


Яків Петрович народився 1933 року в місті Хотин у багатодітній родині. Його батьки ростили п’ятьох дітей: двох хлопців і трьох дівчаток. Яків був другим за ліком. Він не зі слів знає, як то жити у скруті. З висоти сьогоднішніх років упевнено каже: «Мені однаково. Я пережив уже всіх. І румуни були, радянська влада, німці були, знову румуни, знову радянська влада… І мені однаково, так чи так. У нас була велика сім’я. Той час не варто згадувати. То дуже складні були часи. Ніхто того не знає. Хіба лише ті, хто ще залишився на цій землі і ще ходить. Ви знаєте, що це таке, коли одні чоботи на двох? У школу треба. Один вранці пішов на навчання, потім прибіг, скинув чоботи і лише тоді інший їх взував і йшов далі. І так багато людей жило. Тож нема чого вірити байкам, що «раніше сонце ліпше світило».


Проте неймовірно гріло сьогоднішнього знаного митця бажання бути серед художників, навчитися азів образотворчого мистецтва і, на щастя, рідні та знайомі старалися допомогти здійснитися його мрії.


– Ще 18 не було, як пішов у слюсарі, – згадує свої перші трудові будні пан Яків. – А малював змалку, правда, виходило так, як і у всіх п’ятирічних діток (усміхається, – авт.). Зауважу, що дуже поважаю дитячі малюнки, бо бачу, що там душа вкладена і видно, яке в дитини бачення свого світу. Пізніше я розписом прикрашав у хаті піч, колись так усі бабки робили. І завжди мав непереборне бажання бути у середовищі художників, це мені страшенно подобалося. Мабуть тому, що в дитинстві мені трапився «Кобзар» давнього випуску, ще до радянських часів. Настільки я його штудіював-вичитував, мене вразив той час життя. І, натхненний, вже ходив у товариство художників (комбінати лише почали будувати) і запитував, куди піти навчатися малювати, аби з перших рук пізнати ази образотворчого мистецтва. І якось я з татом прийшов до директора комбінату. Батько запитує що й до чого, мовляв, син дуже хоче малювати. Той відповідає: «У нас – ні, у нас тут лише спеціалісти. Але, можливо, його хтось візьме до себе в учні, однак за це треба платити». Відтак уже став про своє бажання не згадувати, доки випадково не потрапив у театр. Випадково, тому що мені підказали, що в майстерню театру, що на вулиці Лесі Українки, потрібні учні. І коли туди потрапив, то опинився у зовсім іншому світі. Це ж актори, декорації, сцена, світло, ніч, зима… Це все настільки казкове! Я, по суті, звідти не вилазив. І там були не тільки такі «ненормальні», але й електрики та інші спеціалісти, які необхідні для повноцінної роботи театру. Але скажу чесно, тоді люди дуже шанували молодь, яка приходила і була віддана своїй праці. А робота була дуже складна, надзвичайно. У нас був зав декоративним цехом, і він змушував все вилизувати: підлоги мити, пічки розпалювати, дрова з вугіллям носити… І мене це так обурило, бо ж прийшов навчатися бути художником, а не пічки розпалювати і дрова носити. Але то було таке життя. Що цікаво, це були якраз ті роки, коли відбувався підйом театру, який відігравав величезну роль у культурному вихованні. Люди старалися йти на вистави, щоби щось нове побачити, себе показати, поспілкуватися і, звичайно, подивитися на чудову гру акторів.


– Чому свого часу пішли з театру?

– Мені не хотілося полишати театр, але через обставини довелося це зробити. Мене запрошували працювати в Ужгородський театр, Хмельницький, Івано-Франківський… З 1990 року є членом Національної Спілки художників України. Тут усіляко допомагають художникам: і майстерню дали, і допомогли організувати цьогорічну персональну виставку у Центрі культури «Вернісаж» з нагоди мого ювілею.


«Дві мої роботи є навіть у парламенті Словенії»


– Ваші художні роботи є в приватних колекціях багатьох країн світу?..

– У Німеччині є багато моїх робіт, але таких невеличких, мініатюрних. У Австрії також є декілька творів. В Італії близько 30, це не рахуючи тих, що там писав і залишив. У Словенії, мабуть, до 80. Там навіть дві мої роботи є у парламенті і декілька – в тамтешній галереї. У Словенію їхав не так просто, а на Міжнародний пленер, який організовували щороку у серпні. Туди з’їжджалися художники з усіх країн світу. Бувало, приймали по 30 художників, бувало, по 15. Це залежно від того, наскільки у них була можливість. Але коли ми туди приїжджали, нас забезпечували усім, що потрібно.


– Що зараз відбувається у Вашій творчості?

– Останнім часом переглядаю те, що зроблено. Десь якісь задумки з’явилися, але дуже складно втілювати їх у життя. Тому що уже й вік дається взнаки і матеріал страшенно подорожчав. До того ж не працюємо цілий рік у майстерні в Будинку художника. Там «вилітає» 5 місяців, бо приміщення не опалюють. Холодно. Дехто пробував у таких умовах працювати, і я також, але з того нічого путнього не вийшло, більше грошей пішло на ліки… Бо ж застудився.


«Зараз люди більше думають про те, як щось поїсти…»


– Може сьогодні художник вижити, продаючи свої мистецькі роботи?

– Нині художникам дуже важко, надзвичайно. Скажу вам правду, то період такий, що зараз люди більше думають про те, як щось поїсти і вижити при теперішніх комунальних витратах. А мистецтво… Є буквально декілька людей, які дуже віддані, але вони також мають лімітовані фінансові можливості.


– Від якої суми можна придбати Ваші роботи?

– Я над цим ніколи не задумувався, тому що доводилося заради оренди, фарб, полотна тощо віддавати картини за безцінь. А кожна робота має свою ціну, хочеш ти цього, чи ні. У них закладено багато чого, починаючи від душі і серця, плюс матеріали і час. А в результаті – одиниці, які варяться в цьому, гідно оцінять, хоча можливості у всіх різні… У творчості вже 60 років. На пенсію одному можна вижити, але творити неймовірно складно.


– А коли був шалений попит на мистецтво?
– У свій час створював маленькі роботи. Оформляв їх як листівки. І коли 1993-1994 роками до нас почали заїжджати туристи, то ці листівки були нарозхват, кожен хотів вивезти звідси щось красиве на згадку. І, звичайно, купували живопис. І таким чином дуже багато потрапило таких мініатюрних робіт із зображенням саме буковинських пейзажів за кордон. В Австралію, Австрію.


Найдорожче для художника – це свобода і час


– Що допомагає радіти життю?

– Знаєте, що для художника найдорожче? Це свобода! Але він все одно не вільний, він залежить ще сам від себе (усміхається, – авт.). Абсолютно ніхто не вільний. Але час – це важливо, щоб ніхто не заважав. І це актуально не лише для художників, але й для людей інших творчих професій. Бо дуже складно творити, коли заважають.


– Про що мрієте?

– Мрію випустити каталог своїх робіт. Не знаю чи зможу її здійснити, бо зібрати усі роботи докупи зі всього світу – майже нереально.


– Що найбільше любите малювати?

– Дуже люблю зображати природу. Натхнення для творчості черпаю саме в ній, особливо на початку весни та восени. А літо – ні, тоді все одноманітно зелене. Хіба що в гори десь поїхати.


– Які будуть Ваші поради сьогоднішній молоді?

– Яка моя порада? У будь-якому разі нехай вчаться! Не треба надіятися, що якось воно буде, бо нічого само собою не прийде. Тож якщо є можливість – учіться, аналізуйте, робіть відбір і, звичайно, любіть свою роботу і будьте віддані їй. Що може бути краще? Бачу, що з одного боку, молоді художники настільки скороспілки, що хочуть одразу і славу, і великих грошей. Але не дивляться на те, що роблять. А це ж дуже відповідальна робота! Так, все, що створено людиною, має право на життя, окрім негативу. Але у творчості – ні, тому що цей художник стільки може зробити, цей – стільки. Однакових не може бути. Кожен бачить свій світ по-своєму. Також не варто ламати дітей. Тому що діти приходять з чистою душею і не треба лізти зі своїми ідеями та думками, тому що все перекреслюється і все убивається в тій дитині і виходить не дитина, а виходить викладач, у гіршому сенсі. Багато спостерігав за цим і дійшов до такого висновку. Тому що є дуже багато здібних дітей, яким треба лише правильний напрямок задати.


Ольга ШУПЕНЯ


Джерело: Погляд https://pogliad.ua/news/interview/cherniveckiy-hudozhnik-znayu-scho-ce-take-koli-odni-choboti-na-dvoh-364173